Розділ 36

Небо над нами стишилось, ніби саме повітря затамувало подих. Небесний Окул висів у тумані, як величезне око напівсонного звіра. Його поверхня здригалася ледь помітно — так, як тремтить земля перед тим, як згадати, що в ній спить коріння.

Чотири кола вже світилися під нами.

Вогонь. Вода. Земля. Повітря.

Сила Літавця, Синевира, Дани й моя власна.

З висоти Небесний Окул виглядав ідеально круглим, але коли ми спустилися ближче, я відчула, як він дихає.

Літавець підхопив мене, коли земля під нами перейшла у світло.

— Тримайся, — прошепотів він. Але тепер це було не про фізичну опору, а про вибір.

Синевир плавно приземлився на оксамитовий темний камінь Небесного Окула, зменшуючи форму змія до людської. Дана ступила поруч із ним. Її присутність була холодною, але впевненою, мов вода, яка знає шлях навіть у темряві.

Ми опинилися на краю кола.

І Небесний Окул відгукнувся. Спершу я відчула це шкірою. Наче теплу хвилю, що торкнулася грудей, а потім відкотилася назад. Потім — слухом. Глибокий і низький гул. А потім світло зрушило.

Коло Синевира

Вода спалахнула глибоким блакитним. Повітря навколо ущільнилося, ніби хтось наповнив його силою, яку земля давно не пам’ятала. Світло потекло, як жива течія, що шукає річище в темряві. А потім короткий удар. Коло впізнало його. Синевир на мить утратив рівновагу. Його вода повернулась до нього як пам’ять.

Коло Дани

Другим ожило коло Дани. Земля й вода переплелися у зеленуватому сяйві — ніжному, обережному, але всередині нього відчувалася глибина давньої мудрости. Коло відповіло їй лагідним, майже материнським дотиком. Наче земля торкнулася її долоні, впізнавши свою дитину. Дана здригнулася. Пальці рефлекторно стиснулися — зворотний зв’язок був сильнішим, ніж вона очікувала, і м’якість сяйва лише підкреслювала ту силу, що стояла за ним.

Моє коло

Моє світло не було схоже ні на їхнє, ні на те, яке я уявляла. Воно вибрало форму. Воно дало звук. Тихий, але такий глибокий, ніби його народила земля. Наче хтось заспівав крізь мене древнім голосом, що знає слова, які давно втрачено. Коло розширилось. І в ту ж мить тріщини на моїх мідних рукавичках спалахнули золотом, як правда, яку не можна приховати. Мідь завібрувала, наче щось усередині рукавичок прокидалося.

— Це… проречене, — прошепотів Синевир. Його голос не належав людині. Це говорила стихія.

— Вогнено, твоє коло не мало б так світити.

Я не встигла відповісти. Бо тоді спалахнуло четверте коло.

Коло Літавця

Світло здійнялося вгору — і завмерло. Потім воно запульсувало, як полум’я, що намагається загорітися у вітрі, але щось не пускає. Наче Небесний Окул не міг збагнути:

Хто перед ним?
Жива стихія?
Чи дух, що носить відлуння колишнього життя?
Сила?
Чи тінь сили?
Полум’я?
Чи пам’ять про полум’я?

Літавець напружився так, що навіть крила втратили рівний ритм. Їхнє світло стало тремтливим.

— Він дивиться на мене так, ніби… — він обірвав фразу. Наче боявся вимовити її вголос.

А я відчула, як по спині побігли холодні мурахи. Небесний Окул не розкрив істини, а поглибив тінь у світлі. І дозволив його присутності бути поруч, але не впускати далі, ніж треба. Між чотирма колами зависла напруга, від якої навіть повітря перестало рухатися. Священна тиша впала — і Небесний Окул почав дихати.

***

Коли чотири кола загорілися одночасно, повітря навколо нас стало важким, ніби ми стояли всередині зупиненого серця.

Світло з чотирьох боків зійшлося в центр.

— О Боже… — прошепотіла Дана.
— Ні, — відповів Літавець. — Це не Бог, а двері.

Небесний Окул розширився, його плити зрушили, а між ними проступили тріщини глибокого світла. Мене почало тягнути вперед.

Синевир схопив мене за руку.
— Не підходь! Коло втягує тебе як носійку незапечатаної стихії!
— Я не можу… — видихнула я. — Це мене кличе.

Літавець зробив крок за мною, і тут сталося неможливе: Небесний Окул легко, але відчутно вдарив хвилею проти нього. Наче відштовхнув.

Дана рвучко озирнулася:
— Літавець… Окул… не приймає тебе?

Він мовчав. Лише його крила тремтіли. Світло з кола Синевира обвило його ногу. Світло з кола Дани — руку. Моє — торкнулося грудей.

І тільки четверте — те, що мало б підкоритися Літавцеві, на мить спалахнуло чужим синім вогнем — і згасло.

Небесний Окул не бачив у ньому живої стихії. Але й не відкидав. Він вагався.

Так, ніби відчував: перед ним дух і сила без тіла.

Коли чотири кола нарешті вирівняли світло, центр Небесного Окула розійшовся, наче зіниця величезного ока. Під нами відкрився інший світ.

— Вогнено, — сказав Літавець тихо. — Те, що ти зараз побачиш, змінить усе.

— Але чи ми зможемо увійти? — спитала Дана.

Синевир поглянув у глибину Небесного Окула — і в його очах промайнула тривога.

— Ми троє увійдемо, — сказав він. — Але… Літавець може не пройти.

— Чому? — я завмерла.

— Бо він інший, — пояснив Синевир, не зводячи погляду з Літавця. — Щось між повітрям і вогнем.

Небесгий Окул знову відштовхнув Літавця. Він опустив погляд. Його крила зблідли на мить.

— Я знайду спосіб увійти, — сказав він. — Я завжди знаходив.

— Ти підеш зі мною, інших варіантів немає, — сказала я, відчувши, як щось стислося в грудях.

— Я піду за тобою, — тихо відказав він. — Але Небесний Окул сам вирішує, хто увійде. І кого він визнає живим.

Тиша стала нестерпною. Світло під нами зібралося в один промінь і торкнулося моєї рукавички. Тріщина засвітилася. Полум’я всередині ворухнулося. Небесний Окул обрав.

— Вогнено, — прошепотіла Дана. — Ти перша.

Я ступила вперед. Світло розійшлося. Світ почав змінюватися.