Розділ 35

Я сиділа на теплому камені Небесного Окула й намагалася дихати. Здавалося б — це найелементарніше. Але після всього, що сталося в лікарні… Після того як вода стояла в мене над головою… Після того як я втрачала себе у темряві й відчайдушно хапалася за останній подих, навіть звичайний вдих відчувався новим.

Повітря тут було занадто чистим і правдивим. Небесний Окул не приглушував, а показував мене мені.

Я простягла руки перед собою. Рукавички ледь тремтіли від тієї сили, що жила під металом. Золоті тріщини стали узором. Світло пробивалося крізь них так природно, ніби мідь сама хотіла здатися.

— Вогнено, — тихо сказав Синевир за моєю спиною. — Не поспішай.

— Якщо я не почну, то так і залишусь зачиненою, — відповіла я.

Я відчула його напружене мовчання. У водяних стихійників є власний спосіб мовчати — ніби вода в них затримує подих.

— Ми тут не для того, щоб знімати рукавички силою, — сказав Літавець. — А для того, щоб ти відчула, що це можливо.

— Відчуваю, — прошепотіла я. — Але чи готова?

Погляд Синевира ковзнув у бік Літавця, який стояв біля арки Небесного Окула, притуливши долоню до золотої жили. Його полум’яне крило відбивалося у вигинах стіни, мов жива жарова тінь.

— Вогнено, ти маєш зрозуміти це сама, — лагідно промовив Літавець, підводячи до мене очі, від чого в грудях потепліло. — Але я буду поруч. У будь-якому випадку.

Дана тим часом ходила колом по платформі. Її босі ступні залишали мокрі сліди на камінні, які зникали за кілька секунд.

— Це місце чуже, — сказала вона. — Й водночас знайоме. Наче я вже була тут, коли ще не знала, хто я.

— Так працюють простори-нагадувачі, — озвався Літавець.

— І що вони нам мають нагадати? — запитала вона.

— Те, що вас намагались забрати, він серйозно глянув на трьох нас.

Тиша після цих слів стала такою густою, що до неї можна було доторкнутися.

Я знову глянула на свої руки — і відчула щось нове.

— Якщо я зніму їх тут… — почала я.

— Ти не знімеш, — перебив Літавець м’яко. — Небесний Окул сам вирішить, чи дозволити. Він не відкриє те, до чого серце не готове. Ти не вибухнеш. Не втратиш контроль. Але й не сховаєшся.

Я важко зітхнула. Дана підійшла ближче.

— Якщо буде боляче, я триматиму тебе за руку, — сказала вона.

— Якщо буде занадто, я обмежу вогонь водою, — додав Синевир.

Літавець став переді мною.

— А якщо все буде правильно, я підтримаю твій імпульс.

Три стихії. Три різні обіцянки. Щось у мені здригнулося — і відразу стало на місце.

— Гаразд, — сказала я. — Тоді… почнемо.

Я піднесла руки до рівня грудей. Мідь була гарячою. Але не такою, як раніше. Вона чекала.

Я торкнулася пальцями золотої тріщини. І в ту ж мить повітря навколо стало прозорішим. Каміння під ногами завібрувало, як струни. Візерунки на підлозі спалахнули світлом пам’яті, яке тут зберігалося століттями.

— Небесний Окул її впізнав, — прошепотіла Дана.

Я не чула ні своїх кроків, ні власного дихання. Я чула лише ритм: тук… тук… тук…

Це був ритм місця, який говорив відлунням і світлом, що знає мене краще, ніж я сама себе.

— Не бійся, — сказав Літавець. — Це не випробування. Це вітання.

У мене защеміло щось між ребрами.

— Я не боюся.

І справді — вперше в житті я не відчувала страху перед власним полум’ям.

Мідь під пальцями розм’якла ніби стала живою. І всередині почувся звук.

Трісь. Золота лінія розсунулась. Мідь розійшлася. Чисте, глибоке й небезпечне світло вирвалося назовні.

Літавець ступив ближче. Його крила яскраво спалахнули, відгукуючись моєму світлу, як дзеркало, що раптом згадало власний вогонь.

Синевир утримав потік повітря, щоб він не захлиснув мене. Дана підняла руки — і вода, що була в повітрі, зібралася у прозору кулю над її долонями, готову охолодити або підтримати.

А я стояла і дихала світлом, яке колись замкнули в мені. Але тепер воно поверталося.

А тоді Небесний Окул загув. Небо над нами розірвалося новими променями. Настільки потужними, що всі троє моїх супутників одночасно відступили.

Підлога засяяла цілими колами. Кожне з них засвітилося своєю стихією. Синє. Золоте. Біло-срібне. І між ними четверте — невизначене, але моє.

Синевир прошепотів:

— Це… неможливо.

Дана видихнула:

— Це знак.

А Літавець сказав тихо, але впевнено:

— Це — ти.

Я дивилася на кола й розуміла, що світ пробудив щось четверте. Те, що не вписується в систему стихій.

Те, що вибухає, коли намагаються замкнути. Те, що горить, коли намагаються втопити. Те, що пам’ятає, навіть якщо мою пам'ять стерли. Те, чому Небесний Окул відкрився.

— Що це означає? — спитала я тихо.

Літавець підійшов ближче й торкнувся моєї руки.

— Що тепер світ мусить змінитися. А ми разом із ним.