Розділ 34

Мить входу в Окул була не схожа ні на що, що я відчувала раніше.

Це було так, ніби хтось витяг із мого тіла звичайну гравітацію і дав іншу — точну копію, але з відхиленим кутом. Світ одночасно віддалявся й став ближчим: я чула власний пульс і водночас гул чогось, що билося десь за межами неба й землі.

Перед очима промайнули короткі, різкі образи:
— арка з каменю, на якій палають руни;
— авдиторія Академії, де я стою посеред кола вогню й нікого не боюся;
— рука в руці Літавця, ще молодшого, з зеленими очима;
— синє світло, що підіймається з-під землі;
— силует Дуба зі світлом у тріщині.

А потім усе зникло. Ми вийшли по той бік.

Я навіть не очікувала побачити ґрунт, але він був. М’який і теплий, ніби прогрітий зсередини. Ми приземлилися на платформу, яка не мала чітких країв — радше острівець у повітрі. Навколо небо було більше, ніж будь-коли: йшло вгору й вниз. Воно було скрізь. 

Посеред острівця стояла не зовсім будівля, не зовсім дерево. Щось між храмом і живою структурою: колони, що нагадували стовбури дерев, арки, в які впліталися золоті жили, мов розпечене коріння. І посередині — кругла порожнина, схожа на заплющене око.

— Ласкаво просимо в Небесний Окул, — тихо сказав Літавець. 

Я обережно ступила кілька кроків. Камінь під ногами був гладким, але візерунки на ньому — нерівні: кола, спіралі, символи, які мені дуже кортіло читати. Кожен крок відгукувався легким вібруванням у мідних рукавичках. Полум’я всередині запульсувало в такт.

Я раптом відчула, що мені не боляче. Вперше за довгий час мені не хотілося ні зігріватися, ні ховатися від холоду. Я просто була.

— Ти відчуваєш? — тихо спитав Синевир, який уже був у людській подобі. З нього ще стікали краплі води, але тут вона випаровувалась майже миттєво.

— Відчуваю, — відповіла я. — Що це?

— Місце, де стихія не конфліктує з тілом, — сказав Літавець. — Тут вогонь не сприймає шкіру як клітку. Вода не вважає бетон тюрмою. Повітря не б’ється в вікна.

— Звучить як місце, де я нарешті можу дихати вільно, — прошепотіла Дана.

Вона ступила босими ногами по каменю. Під її ступнями з’явився ледь вологий візерунок, ніби хтось провів водою. Камін просто приймав її дотик.

— Ти приводив нас сюди раніше, так? — несподівано спитала я. — До… всього цього.

Літавець не одразу відповів.

— Лише тебе, — сказав він нарешті. 

Я стиснула плечі.

— Але я… не пам’ятаю.

— Поки що, — чесно сказав він. — Але Небесний Окул не любить, коли йому брешуть про пам’ять. Якщо ти вже почала згадувати Академію — значить, двері всередині тебе вже прочинені.

Синевир підійшов ближче до арки й провів пальцями вздовж однієї з золотих жил. Вона відгукнулася ледь помітним пульсом, ніби жива.

— Ти впевнений, що тут нас не дістане Володар боліт? — його голос був гострим. — Ти впевнений, що не привів її в місце, де буде ще важче?

— Володар боліт не тримає тут ні коріння, ні твані, — впевнено відповів Літавець. — Небесний Окул не підпорядковується йому. Він вірний рівновазі. І тим, хто наважується подивитися на себе без рукавичок, що сковують. Його погляд ковзнув по моїх руках.

— Я поки що не готова їх знімати, — сказала я.

— Небесний Окул не квапить, — відповів він. — Але й не чекає вічно.

Ми ще довго ходили мовчки.

Коли Дана наближалася до краю платформи, де небо й порожнеча зливалися, десь унизу, дуже далеко, з’являвся відблиск води. Вона простягала руку — і він відповідав легким колом, ніби озеро здалеку віталося з нею.

Синевир кілька разів зупинявся, нахиляючись до візерунків на камені, і раптом починав говорити про повітряні потоки так, наче читає карту. Тут, очевидно, кожна лінія була й шляхом, і заклинанням.

А я просто стояла посередині. І відчувала, як щось усередині, що довго було стислим у вузол, потрохи розмотується. І вже не розриває мене.

— Вогнено, — Літавець підійшов ближче. — Хочеш знати, чому ти завжди так погано переносила тишу?

— Чесно? — я ковтнула. — Ні. Але скажи.

— Бо у тебе всередині ніколи не було тиші, — сказав він. — Лише було палюче «хто я?» І ніхто не дозволяв тобі відповісти. Тебе весь час намагалися назвати замість тебе.

— Лікарі, — важко зітхнула я. — Діагнози. Таблетки. Експерименти.

— Не тільки, — тихо додав Синевир.

 Я різко обернулась до нього, але він уже дивився кудись убік.

— Академія теж називала нас замість нас. Стихійник. Зброя. Ризик. Фактор.

Дана стиснула руки в кулаки.

— Ви розумієте, — сказала вона повільно, — що ми знову в місці, яке сильніше за нас?
Ми щойно втекли від однієї системи й прилетіли до другої.

— Різниця в тому, — відповів Літавець, — що тут від нас не вимагають покори.
Тут ми можемо зняти маски й по-справжньому бути чесними.

— І це найскладніше, але б хотілося, — кисло підсумувала я. 

— Набагато, — щиро всміхнувся він. — Особливо для тих, хто може спалити світ одним рішенням.

Над платформою раптом пройшла хвиля.

Небо над нами на мить посвітліло. У далекому, здавалося б, порожньому просторі спалахнула тонка лінія — така сама, як та, через яку ми входили, тільки вужча й спокійніша. Від неї пішов відгомін.

Мені здалося, я чую глухий, знайомий ритм: тук… тук… тук…

— Це він? — прошепотіла я. — Дуб?

— Це його відголос, — відповіла Дана, яка теж, очевидно, це чула. — Серце в полум'ї. Воно відгукується там, де відкриваються межі.

— Він стежить за нами? — спитав Синевир.

— Він пам’ятає нас, — сказала я. — І цього поки що достатньо.

Літавець мовчав, але його крила тремтіли.

— Що далі? — спитала я зрештою. — Ми не можемо просто сидіти тут, дивитися на красиве небо й чекати, поки Володар боліт знову прорветься на Землю.

— Далі, — сказав він, — ми зробимо те, чого від нас ніколи не чекали. Ми не будемо тікати. Ми будемо готуватися.