Розділ 33

Небо прийняло нас без спротиву. Мені навіть здалося, що після всього, що сталося внизу, воно зітхнуло з полегшенням.

Ми летіли довго, або мені так здавалося. Час у повітрі тягнувся дивно: то розтягувався в нескінченність, то згортався в одну мить, як попіл у долоні.

Під нами було темне й залите водою місто, з поодинокими вогниками фар і миготінням сирен. Вулиці, де колись їздили маршрутки й ходили люди, тепер були стрічками з чорного скла. Там, де стояла психлікарня, кишів хаос: човники рятувальників, відблиски маячків, фари, що ковтала та сама вода, яку вони намагалися приборкати.

Згодом місто лишилося позаду. Далі почалися поля, клапті лісу, темні плями озер. Світ унизу був наче мапа, яку хтось розгорнув і забув, але на ній раптом знову заворушилися ріки й ліси.

— Дихаєш? — спитав Літавець, обіймаючи мене трохи міцніше.

— Так, — відповіла я. — Просто… все ще вчуся жити після утоплення.

Він ледь усміхнувся — тією короткою, майже невидимою посмішкою, в якій було «я пам’ятаю, як ти помирала і я більше цього не дозволю».

Поряд, трохи нижче, летів Синевир. У повітрі він ще тримав форму змія: довге водяне тіло ковзало в потоках повітря так природно, наче хмара вирішила навчитися плавати. Дана сиділа ближче до його шиї, міцно тримаючись за гриву. Її волосся розвівалося вітром, мокрі пасма вже підсихали, але в очах не було страху. Лише напружена, ясна зосередженість.

— Ви двоє там не замерзли? — крикнула я крізь вітер.

— Вода має свою температуру, — озвався Синевир. — Я роблю, що можу.

— І цього більш ніж достатньо, — додала Дана. — Я точно жива, принаймні поки що.

Мені захотілося засміятися, але сміх застряг у грудях, немов флешбек. Згадала момент, коли вода підіймалась до стелі, а я не могла навіть зробити вдих…

Небо над нами темнішало. Тут воно було глибшим і густішим. Зорі сяяли яскравіше, наче хтось протер скло між нами й космосом. Повітря стало прозорішим, і з кожним помахом крил Літавця я відчувала, як щось у мені повільно заспокоюється.

— Ми вже близько? — спитала я.

— Ми вже «не тут», — відповів він.

— Це має щось означати? — буркнула я.

— Має, — вперше його голос став дуже серйозним. — Далі починається світ, де правила звичайних людей не працюють. Тут важлива не відстань, а те, як сильно ти пам’ятаєш, куди саме летиш.

— А ти пам’ятаєш? — тихо спитала я.

— Я народився там, Вогнено, — сказав він, не обертаючись. — Небесний Окул — це не точка на мапі. Це місце на межі між світом і тим, що було до нього. У мене це в кістках.

Синевир підтягнувся ближче, вирівнюючи політ з нами.

— Поясни нормально, — кинув він. 

— Небесний Окул відкривається там, де небо згадує, що колись було водою, — сказав Літавець. — І де вода згадує, що колись теж дивилася вгору, як небо. У таких місцях тоншає межа.

— Ти зараз говориш, як наші викладачі в Академії, — пробурмотіла Дана. — Мені від цього хочеться знайти стілець, сісти й удати, що я конспектую.

Мені раптом в очі вдарило світло згори.

Спершу я подумала, що це просто зірка. Але зорі так не поводяться.

Перед нами, трохи вище, небо наче надломилося. Там, де мала бути просто темна глибина, з’явилося золоте кільце. Воно пульсувало й здригалося, ніби хтось малював його полум’ям просто по повітрю, а потім стирав і робив це знову.

Що ближче ми підлітали, то сильніше я відчувала якийсь металічний присмак у роті — як від грози, яка має от-от вдарити.

— Не дивись довго в сам центр, — тихо сказав Літавець. — Небесний Окул не любить, коли на нього пильно витріщаються. Він швидко починає дивитися у відповідь.

Центр кільця був глибоким. Там миготіли відблиски: вода, полум’я, коріння, каміння, якісь древні символи, знайомі та незнайомі обличчя. На мить мені здалося, що я бачу саму себе, але в іншому одязі, з руками без рукавичок, і з вогнем, який обвитий навколо пальців наче живий.

Я відвела погляд.

— Ми туди… просто влетимо? — спитала я. — Без пароля?

— Пароль ти вже сказала, коли вмирала, — відповів він. — І коли в останню секунду відчинила двері. Небесний Окул не слухає слова. Він слухає, як б’ється серце.

— А якщо йому не сподобається, як б’ється моє? — запитала я.

— Тоді він тебе поверне назад, — сказав Літавець. — А назад — це у воду в лікарні.

— Переконливо, — вичавила я. — Тоді летимо!