Розділ 32

Літавець тримав мене впевнено, ніби я була частиною його власного балансу. Полум’яні крила розсікали повітря так, що навіть вітер слухняно змінював напрямок. Світ уже не міг залишитися тим, яким був учора.

У якийсь момент Літавець зупинився, зберігаючи рівновагу стихії й серця.

— Тримайся, — ніжно прошепотів він, доторкнувшись губами до мого вуха.

Попереду, на верхівці старого технічного корпусу, я помітила бетонну терасу. На даху — майданчик, зарослий бур’янами, яких ніхто ніколи не бачив. Місце, яке тепер стало єдиною сушею серед моря.

Він приземлився легко, хоча земля під нами була слизька від води й темного мулу, який винесла річка Почайна. Літавець поставив мене на ноги, але не відходив. Його рука лишалась на моїй спині, мов жар, що ще не знає, чи треба спалахнути, чи заспокоїтися.

Мої коліна тремтіли — і світ все ще хитався.

Літавець торкнувся моєї щоки тильним боком пальців.

— Вогнено, ти жива. Пам'ятай про це.

Я хотіла щось відповісти, але в цей момент знизу долинув різкий звук. Я обернулась.

Вони підіймалися.

Синевир-змій виринув з водяного хаосу так, ніби сам по собі був хвилею, що не вміла зупинятися. Він зринув по рештках бетонної стіни й з легкістю виступив на терасу.

Його тіло стало іскристим у темряві. А на ньому сиділа мокра й знесилена Дана. Волосся прилипло до щік. Але очі — мов лід, що знає свою правду.

Вони подивилися на нас. І я відчула: ось він — перший момент після катастрофи, коли мову тримають не стихії, а люди.

Він зробив крок до мене. Дана сплигнула з його плеча і теж підійшла, важко дихаючи.

— Ти… — голос у неї зірвався. — Ми думали, що ти…

— Потонула? — хрипко сказала я.

Вона кивнула.

— Я вижила.

Я озирнулася на Літавця — він дивився на мене не як герой, який вирвав мене з води, а як охоронець, який знає: ця мить важливіша за всі задавнені образи.

Синевир зробив крок вперед. Вода скапувала з нього, але він стояв так, ніби не відчував холоду.

— Ти обрала життя, — його голос був низьким.

— Не я, — шепнула я. — Він.

Синевирові плечі напружилися. Його погляд упав на Літавця — і в ньому було визнання.

— Він урятував твоє життя, — сказав він.

Літавець мовчав, але полум’я на його плечах тремтіло.

— Не я, — нарешті відповів він. — Ви всі її врятували. Ви були поруч, коли вона вирвала двері. Ви вели воду. Ви… ви не дали їй зникнути.

Дана підступила ближче.

— Ми… що тепер робимо?
Лікарні більше нема. Пів міста без світла. Почайна не повернеться назад просто так. І за нами прийдуть.

Я відчула, як Літавець і Синевир обернулися до неї одночасно.

Їхні стихії — вода і вогонь — ніби стали двома частинами одного запитання.

Я зробила крок вперед.

І сказала:

— Тепер ми більше не втікачі. Тепер ми ті, на кого дивляться стихії. Тепер ми — ті, хто має не тільки силу, а й вибір.

Дана мовчки підійшла до краю тераси й глянула вниз.

— Почайна не спиняється, — сказала вона. — Їй боляче. Вона стара, але не зламана. Ми пробудили те, що спало під містом сотні років.

— Не ми, — поправив Літавець і випрямив крила. — Володар боліт. Він розбудив її, але не зміг приборкати. Він не залишить спроб. Прокинулася стара вода — тепер прокидатимуться старі тіні. І ті, кого ми врятували, не всі будуть нашими друзями.

Я підійшла ближче до них. Вони стояли поруч зі мною так, ніби ми чекали чогось.

І в цей момент я зрозуміла: ми не просто врятувалися. Ми щойно увійшли в новий світ.

Синевир торкнувся моєї руки.

— Вогнено… — його голос був тихим, як вечірня хвиля. — Ми повинні знайти місце, де будемо в безпеці. Хоч трохи. Ти маєш відпочити. Твої рукавички…

Я глянула на них. Золота тріщина тепер була ширшою. Мідь — темнішою. Полум’я всередині — сильнішим, ніж будь-коли.

— Вони не триматимуть довго мою силу, — прошепотіла я.

Літавець кивнув.

— Тому ми підемо. Негайно. І не в місто. Є одне місце. Єдиний простір, де ніхто й ніщо не зможе нас дістати.

— Що це за місце? — спитала Дана.

Він підняв голову. Його очі спалахнули теплим бурштиновим світлом.

— Там, де я народився і там, де вогонь має власне ім’я. У Небесному Окулі.

Синевир насупився.

— Це… далеко.

— Це не так далеко, якщо летіти разом, — відповів Літавець. — І не так страшно, якщо ми перестанемо тікати від себе.

Він простягнув мені руку.

— Ти готова?

Я кивнула.

— Так. Тепер так.

Він підхопив мене в обійми. Жар його крил накрив мою шкіру, і я знала: попереду буде дуже високо.

Синевир обернувся до Дани — й вона торкнулася його плеча, і вода під її ногами знову створила форму. Змій поступово підняв голову, готуючись до польоту в потоках нічного вітру.

Дві стихії. І я між ними. Небо було наповнене темрявою, яка чекала світанку. Ми піднялися одночасно.

І місто, що розкривалося під нами мокрими вулицями, ніби забутий атлас, починало дихати інакше.

Я знала: те, що було — закінчилося. А те, що буде — вже не повернути назад.