Розділ 31

Я не знала, де Дана й Синевир. Не знала, де верх, а де низ. Мене поглинула вода.
Я навіть не вміла плавати. І в цьому було щось особливо зле й несправедливе: відьма вогню, що гине у стихії, яку не вміла приборкати. Але я хотіла жити.

Я борсалась, намагаючись знайти хоч якийсь напрямок. Легені палали. Світ звузився до одного питання: дихати чи ні? А дихати було нічим, крім води.

Десь далеко, крізь товщу води, я почула крик Дани, але він звучав так, ніби хтось різав кригу.

Щось велике й темне промайнуло поряд. Але воно було живе та відчайдушне. Я відчула його шкірою. Вода навколо раптом стала слухнянішою. 

Дану вирвало хвилею вбік потоком, що шукав собі нові коридори. Синевир опинився між нею і чорним проваллям сходової клітки, в яку вода падала вниз, як у прірву. Він зробив останній ковток повітря — і зник у воді.

— Вогнена! — Дана кричала, поки не наковталася води. — ЇЇ треба знайти! Синевире, повернись!

І раптом з того місця, де щойно був хлопець, піднялося щось інше. Довге, стрімке, прозоро-темне, немов самою водою хтось вирізав силует. Луска — переливи течій. 

Водяний змій зробив коло й підхопив Дану. Вона вчепилася в його гриву. Потік штовхав їх угору по сходовій шахті. Вода лилась усюди, але він розрізав її, немов ножем. Його тіло зробило крутий вигин, і вони рвонули в інший коридор, куди хвилею відкинуло мене.

Вода вже доходила до стелі. Усе приміщення було одним суцільним акваріумом, у якому замість риб — люди, страх і уламки меблів.

Вода мене повністю поглинула. Я повільно опускалася вниз.

Мій світ звузився до однієї ідеї: перестати боротися зі смертю. Розчинитися в цій темряві, яка дивним чином була схожа на сон.

Легені здалися — і я ковтнула воду…

Через мить відчула жар у грудях…

І потім я побачила  його.

— Я не дозволю тобі так померти, — той голос був відчуттям, що розгорнулося в серці, мов вогняні крила.

Спершу — лише світло. Потім — клин полум’я, що пройшов крізь товщу води ніби туман. Згодом — силует. Темне волосся, що вогнем мерехтіло під водою. Очі, як розпечені вуглини. За спиною — вогняні крила.

Він прорізав воду так, ніби її законів не існувало. Навколо нього все кипіло. Він обійняв мене, як той, хто забирає свою стихію.

— Дихай, — сказав він, і коли його долоня лягла мені на грудну клітину, вода всередині відступила.

Я кашлянула, вже не розуміючи, як це можливо під водою, але груди звільнились. Замість рідини всередину увірвався жар, як повітря.

— Тебе погасить…, — ледь прошепотіла я, напівнепритомна. 

— Я — не свічка, Вогнено, — він усміхнувся краєм вуст. — Я — той, хто народився між блискавкою і нічним вітром. Воді не до вподоби моє полум'я, але вона знає, коли програти.

Він розкрив крила. Вогонь став щільним, як матерія, і штовхнув воду назад, створюючи навколо нас простір.

— Тримайся за мене міцно! — наказав він. — І не відпускай, що б не сталося!

Я вчепилася в нього, відчуваючи, як його жар і мій впізнають одне одного.

Літавець розправив крила — і ми рвонули вгору.

Вода намагалася нас потягнути назад, але полум’я навколо прорізало її, як вогненна стріла нічне небо. Це було боляче й солодко одночасно — ніби з мене виривали старі страхи.

Ми вибилися нагору через розтріскане вікно технічного поверху. Скло луснуло, бетон подробився, і разом із нами назовні вийшла вода у двір лікарні.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Зоряне небо було відкриттям після підземної темряви.

Літавець тримав мене міцно обома руками. Мокрі пасма мого волосся прилипли йому до шиї. Я відчувала кожен його рух настільки близько, що було важко зрозуміти, де закінчуюся я і починається він.

— Дякую. Ти врятував моє життя, жертвуючи власним, — прошепотіла я ніби звинувачення, але для цього в мене вже не вистачало сили.

— Я відгукнувся, коли ти покликала, — спокійно відповів він. 

Лікарня внизу тонула. З вікон виривалися потоки води. Десь далеко виття машин змішувалося з криками, але все це було ніби в іншій реальності.

— Аякже вони?.. — я вчепилася в Літавця сильніше. — Дана й Синевир.

— Живі, — сказав він. — Доки з ними вода, яка їх пам’ятає, вони не загинуть.

— Я рада, — всміхнулася я. 

Раптом унизу, серед хвиль розлюченої Почайни, щось велике й темне вирвалося на поверхню. Водяне, прозоро-синє, з білими прожилками, як блискавки в глибині. На його шиї, вчепившись, сиділа Дана. Мокра, задихана, але жива. Навіть на відстані я бачила блиск її очей — той, у якому завжди було більше сили, ніж вона собі дозволяла.

Змій підняв голову, і ми зустрілися поглядами. Це був Синевир у тілі своєї стихії. Дана підняла руку й вказала на нас.

— Вони нас бачать, — прошепотіла я.

— Нехай бачать, — відповів Літавець. У його голосі не було ні тріумфу, ні ревнощів. Лише спокій того, хто знає: шоу тільки починається.

Водяний змій поплив ставком, що раптом народився серед двору. Потім різко рвонув уперед — у наш бік. Дана притислася до його шиї, але її погляд був спрямований не на мене, а на того, хто тримав мене на руках.

— Вони підуть за нами, — моє серце стиснулося.

— Так, — кивнув Літавець. — Бо ми всі пов’язані. І тому, що ти для них і вогонь, і життя.

— Дуже заспокоїв, — всміхнулася я.

Він усміхнувся у відповідь — і глибоко в мені прокидалася не тільки сила, а й заборонений спокій.

— Тримайся міцніше, Вогнено, — сказав він. — Далі буде високо.

Ми набирали висоту. Під нами розвертався новий ландшафт: лікарня в кільцях води, що шукала собі нові річища; темні вулиці, по яких уже бігли люди; небо, яке ось-ось мало розкритися першим ранковим світлом.