Розділ 29

Темрява дихала разом із нами. Вона була присутністю чогось, що знало про наш план більше, ніж ми самі.

— Тоді почнемо, — сказала я.

Санітари попереду рухалися впевнено. Позаду вибухала вода, б’ючись у металеві решітки, шукаючи шлях назовні.

Коридор був дуже вузьким. А ми — між двох стихій: людської агресії й пробудженої води.

— Вогнено, — Синевир підняв руку ніби прочитав мої думки. — Не роби цього. Ти виснажена.

— А якщо не зараз, то коли? — прошепотіла я.

— Коли ми будемо за крок до смерти, — спокійно відповів він. — Ти знаєш, що сила слухає тебе лише тоді, коли вибору не залишається.

— То це вже не «крок», — Дана стиснула зуби, намагаючись приховати власне тремтіння. — Це обрив.

Попереду щось ляснуло — один із санітарів ударив електрошокером по поручню, перевіряючи, як метал проводить струм.

— Вони нагадують нам, що ми безсилі, — прошепотіла Дана.

Синевир хитнув головою.

— Вони хочуть налякати. Але не розуміють: страх для стихій — паливо.

Я відчула, як у горлі спалахує жар.

Санітар у центрі колони зробив крок уперед.

— Стояти! Руки вгору. Повільно. Ніяких різких рухів, — його голос різав повітря, як іржавий ніж.

Я зробила півкроку назад, але Синевир зупинив мене, взявши за руку:

— Не показуй страху. Дихай рівно.

Я спробувала, але легені горіли.

Санітар повторив:

— Руки вгору!

Я підняла руки — і метал рукавичок скреготнув. Тріщина розповзалась далі. Золоте світло жару просвічувало крізь тонесенький розлом.

Я боялась, що вони це побачать.

— Що це? — запитав один. — На її рукавичках… жар?

Інший підійшов ближче, підіймаючи ліхтар.

— Це… неможливо…

Синевир зробив крок уперед — і весь медперсонал затамував подих.

— Ви помилилися. І це ваша остання помилка на сьогодні, — мовив він тихо, але кожне слово прозвучало, як команда. 

Той, що стояв попереду, зробив крок назад.

— Не рухатися! У нас наказ!

— Наказ? — Синевир примружився. — А ви певні, що він ще актуальний? Певні, що хтось із вас виживе після того, як вода прокинулась?

Санітар смикнувся.

— Що ти… несеш…

Я відчула воду. Вона вже була під нашими ногами. Коридор затремтів.

— Вони нас затискають, — прошепотіла Дана. — І вода теж. Ми в пастці.

— Пастка лише у твоїй голові, — відповіла я.

— Ти не можеш використати силу теоретично, — Синевир кинув погляд на рукавички. — Метал ось-ось розплавиться. 

— А якщо я не спробую — ми всі помремо, — мовила я.

За спиною Дани блимнула аварійна лампа.

Санітар замахнувся шокером.

— Ніяких ігор! Руки за спину і на коліна!

Мій подих зірвався. Вогонь у грудях ударив так, що я мало не впала.

— Ні, — сказав Синевир. — Вам усім краще відійти.

— Я вас попереджав! — крикнув санітар. 

— І я попереджаю, — відповів Синевир. 

Але саме в ту мить стеля над нами тріснула. Пил посипався вниз. Лампи згасли, лишивши нас у червоному миготінні сигналізації. Коридор затопила темрява.

— Вони нас відрізають, — прошепотіла Дана. — Змикають коридори!

— Ні, — відповів Синевир. — Це не вони.

Санітар позаду нас закричав так, ніби його зірвав у темряву невидимий вир.

— Що це було? — Дана відступила.

— Щось у воді, — відповів Синевир. — Швидше. Ідемо зараз же.

Але санітари вже рушили до нас.

— Зупинитися! — кричали вони.

— Ти бачиш? — Дана трусилась. — Вони не відступлять.

Я ковтнула повітря. Живий вогонь розширився в грудях.

— Тоді ми не відступимо теж.

Я розвела руки. Тріщина на рукавичці спалахнула золотом.

— Вогнено… — Синевир нахилився ближче. — Ти не витримаєш.

— Витримаю.

— Чому? — прошепотів він.

— Бо я не одна.

Вода за спиною вдарила вдруге. Коридор затопило холодним туманом. Санітар кинувся вперед. 

Я вдихнула. Рукавичка закричала металевим свистом. Я відчула вихор сили, який вирвався назовні крізь золоту щілину.

Вогонь ударив у стіну. 

Металеві двері, за якими стояли санітари, вигнулися під тиском, наче їх з силою штовхнула невидима хвиля.

Я впала. Світ плив, як вода.

— Вогнено! — Дана схопила мене за плечі. — Тримайся!

Синевир кинувся до дверей, через які ми мали пройти.

— Ще трохи! — крикнув він. — Двері майже піддалися! Треба ще один імпульс!

Я ледве підняла руку. Тріщина була майже чорною — метал вигорів. Санітар зліва наближався. Вода ззаду била в наші спини.

Я вдихнула і зібрала все, що залишилось.

І тоді… Хвиля холодного повітря з коридору вирвала нас із пазурів темряви. Двері вибухнули. Ми впали в новий простір, захлинаючись.

Синевир, важко дихаючи, рвонув двері назад і заштовхнув їх у проріз, аби вода не накрила нас.

На кілька секунд запанувала глибока тиша. А потім він повернувся до мене.

— Ти зробила це, — сказав Синевир тихо.

Дана сіла поруч, обійнявши мене за плечі.

— Ми вижили, але план зруйновано, — прошепотіла вона. — Ми зовсім не там, де мали бути.

Я підвела голову. Коридор перед нами був дуже занедбаний. Стіни — вкриті тріщинами. Лампи мерехтіли, як світляки в печері.

І я зрозуміла: ми опинилися в тому крилі, яке персонал називав «забороненим».