Розділ 28 

Болото втягнуло туман назад у свої нутрощі, ніби ніч нарешті видихнула. Але коли тіні розійшлися, Володар боліт стояв нерухомо, мов частина Трясовини, яку хтось вирвав із землі та навчив ходити. Його силует був мінливим — то постать чоловіка, то туманний стовп, то чорне дерево без листя.

— Вони бояться, — прошепотів він, і болото відгукнулося тихим булькотінням. — Ті, хто дихає бетоном. Ті, хто сидить за дверима з металу та скла. Вони бояться імен, бо вони горять. Вони вірять, що можна тримати вогонь у мідних рукавичках. Хай навіть зроблять їх із мертвих зірок. Полум’я завжди знайде шлях.

У слова Володаря боліт вслухалась тиша. Мул під ним заворушився. А трави піднялися, наче хотіли перелічити його думки.

— Чому в цьому світі найчастіше помирають не злочинці, а ті, кого боїться система? Чому тих, хто бачить більше, ховають у стінах із вологим гіпсом? Чому тим, хто пам’ятає себе, стирають пам'ять за допомогою уколів і пігулок? — голос Володаря боліт став нижчим.

Темрява зітхнула як жива.

— Це ідеальне місце, — сказав він. — Психлікарня. Дім забутих голосів. Там коридори пахнуть хлором і мертвою надією. Там найбезпечніше знищити вогонь.

Він підняв руку — і болото відгукнулося. На воді з’явились темні кола, схожі на очі, що дивляться з глибини.

— Вона там, — його голос знизився до шепоту. — Та, що подихом народжує іскри. Та, що однією думкою здіймає полум’я. Та, що згадає себе — і спалить Трясовину. Вона не має права знову народитися. Не в цьому житті. Не з цим вогнем.

Володар боліт ступив уперед. Трава схилилася перед ним так, як перед ураганом.

— Болото буде першим щитом. Я змушу його піти під землю, під бетон, під старі тунелі міста. Нехай туман просочиться вентиляціями, нехай слиз тече підвалами, нехай твань душить усе живе.

Болото заворушилося, згадуючи забуті маршрути.

— А коли ми торкнемося психлікарні… — його очі спалахнули чорним блиском, — тоді зрушить вода. Тоді Почайна згадає, що її розірвали на канали та озера. Вона згадає, що її прикували бетонними берегами. Вода згадає, ким була. Він підняв обидві руки до темного неба — жест, яким кличуть стародавній Порядок.

— Я хочу позбавити її шляху. Вогонь, який не може рухатись — мертвий вогонь, — прошепотів Володар боліт так, що аж туман завмер. — Трясовина підійметься. Я випущу твань з-під землі. Холод піде коридорами, стелі тріснуть, а кімнати наповняться мулом, що гасить пам’ять. Я закрию всі їхні голоси. Він торкнувся води — і болото застогнало так низько, що навіть очерет здригнувся.

— Але знайте, — тихо промовив він, — я роблю це не лише для того, щоб знищити вогонь. Я роблю це, щоб повернути світові тишу, яку люди втратили, коли навчилися називати себе «вільними».

Болото під ним зробило потужний глибокий вдих, що аж ніч відступила на крок.

— Почнімо! — він посміхнувся.

Він здійняв руки — і твань розширилася. Темні кола пішли в усі боки. Корені під землею здригнулись. Це був перший поштовх. Глухий удар прокотився очеретом. Болото вийшло з берегів.

Твань рушила вперед, як подих того, хто ще не прокинувся, але вже дихає.

Почайна відчула цей рух у власних жилах. Підземні води затремтіли. Старі канали заворушились.

— Починається, — сказав Володар боліт.

Але те, що мало відбутися, не було тим, що він замислив. Бо води вже давно прокинулись. І їм не потрібен був дозвіл.

***

Перші хвилі підземної вологи прокотилися під коріннями дерев, шукаючи шлях до психлікарні. Болото рухалось, як живий організм. Земля затремтіла. Володар боліт насторожено зупинився.

— Це не я, — прошепотів він.

На мить болото стихло. Очерет застиг, мов злякані списи.

А тоді з-під землі долинув удар. Ніби хтось знизу стукав у світ, вимагаючи відчинити двері. Вода підіймалась.

Володар боліт відчув це першим. Його тінь хитнулася, наче в землі під ним утворилася прірва. Болото важко втягнуло повітря — і видихнуло густою хвилею туману, що розлився між очеретами, мов чорне знамено.

— Вони рухаються, — промовив він. — Води підіймаються надто швидко.

Та перш ніж Володар боліт устиг простягнути руки до твані, щоб скоригувати течію, болото здригнулося. Коріння дерев під ногами раптом напружилися, ніби хтось невидимий зупинив їхній рух.

І тоді з-за спини Дуба піднялася Сира-Земля Мати. Вона ступала повільно, але кожен її крок змушував туман відступати, а воду — приглушувати свій гнів. На її плечах лежав темний мох. У волоссі сяяли маленькі світляки. А очі мали колір глибокої ґрунтової вологи — тієї, що знає історії, зниклі до того, як були написані.

— Володарю боліт, — мовила вона, і земля під ним втратила рівновагу. — Ти забув, хто навчив тебе тримати берег, а не з’їдати його. Ти — тінь, яка не може жити без того, хто тебе створив.

Володар боліт зціпив пальці, але туман його більше не слухався. Він здіймався назад — у глибини трясовини, де жили старі страхи.

— Ти стала м’якою, — процідив він. — Сира-Земля Мати цілує тих, хто забуває. А я пам’ятаю.

— І Земля завжди пам’ятає, — додала вона. — Навіть коли мовчить.

Туман затремтів ще раз — і спалахнув золотавим сяйвом. На стовбур старого Дуба опустилася Жар-птиця.

Її крила палали так, що навіть тінь Володаря боліт відступила на кілька кроків. Вогняні пера сяяли, наче розпечене золото. Кожен порух створював теплу хвилю, яка доходила аж до річки Почайни, змушуючи воду стати спокійнішою.

— Ти хочеш затопити те, що боїшся назвати, — сказала Жар-птиця. — Але вода не служить тому, хто йде проти її пам’яті. І вогонь не гасне там, де серце ще живе.

Володар боліт підняв голову, його очі стали ще темнішими.

— Ти прилетіла за нею? За тією, що носить тріщину в рукавичках?

Жар-птиця опустила крила.

— Я прилетіла за тим, що горить у ній. А полум’я, якщо його кликали серцем, не втопиш навіть у болоті.

На воду впала глибока тінь — і з неї вийшла Богиня Марена. Вона йшла по льодяній плівці, яка з’являлася під кожним її кроком.