Розділ 27

Третя година ночі в психлікарні мала запах холоду, який цій будівлі не належав. Я лежала із заплющеними очима, але не спала. У голові тремтів жар — залишок після нічного контакту з Літавцем. Дана поруч дихала швидко: так дихає людина, яка давно не спить, але не має сили навіть повернутись.

У темряві, сидів Синевир, майже невидимий. Ледь відчутний рух повітря видавав його тиху присутність. Він був тінню, що вміла думати.

03:00.

Годинник на стіні клацнув так голосно, ніби в цю секунду змінилася геометрія світу. Синевир злегка підвів голову й кивнув. 

— Пора, — прошепотіла Дана.

Її голос був надто зібраним, щоб належати людині, яка щойно прокинулась.

Ми підводилися по черзі: спершу вона, потім Синевир. Я остання, бо мої рукавички були мов дзвони: кожен рух мав бути бездоганно точним.

Мідь була важка, але всередині неї жив вогонь. Новий і старий одночасно. Золота тоненька тріщина на металі ледь дзвеніла, коли я згинала пальці. 

Синевир приклав палець до губ. Повітря змінило напрямок. Я відчула це, як зміну настрою людини поруч.

— Охоронець у дальньому крилі, — прошепотів він. — Маємо вікно. Йдемо тихо. Дуже тихо.

Я дивилась на нього і думала: Як він рухається так, що навіть тіні не встигають за ним?

Пост медсестри освітлював блідий квадрат лампи.
Марія сиділа, сперши голову на руку; тінь падала на обличчя так, що вона здавалась статуєю.

— Дай мені секунду, — прошепотіла Дана.

Вона наблизилась до стіни, наче хотіла спертися на неї, але її пальці ковзнули до тонкої батареї. Тиша на мить змінилася, стала густою і настороженою. Данине тіло напружилось. Ледь чутний скрегіт. Вода в трубі здригнулась.

Цього було достатньо. Марія нахилилась за чашкою; ключ-картка зрушила всередині кишені медсестри.

Синевир безшумно й стрімко рухнув уперед. Його рука ледь торкнулась тканини — і швидко зникла. Ключ-картка опинилась у нього в руках. 

— Далі ти, Вогнено, — тихо сказала Дана.

Перед нами стояли масивні двері. Синевир провів карткою. Ми завмерли.

— Далі механічний замок, — сказав він. — Відчиняється лише з іншого боку. Він глянув на мене. — Це твій момент.

Я піднесла руки. Мідь була крижана. Але тріщина — тепла. 

Я зосередилась на полум'ї, що жило під металевими рукавичками. Вогонь відгукнувся ніби давно чекав, коли я знову зважусь його покликати.

Ледь видима іскра вислизнула. Замок глухо клацнув.

Двері прочинились.

— Ти зробила це, — прошепотів Синевир.

Сходи вели у темряву, що пахла вогкістю. Повітря було густим.

Дана йшла обережно, тримаючись за поручень. Синевир ішов попереду, мов хижак, який знає кожен звук. Я — остання. Бо мені довіряли тримати тил.

Внизу повітря стишилось, ніби очікувало сигналу.

— Дано, твоя черга, — сказав Синевир.

Вона підійшла до іржавої кабельної панелі й приклала до неї долоню. Я відчула: під ногами здригнулась вода.

— Тихо, — прошепотіла вона.

Кабель затріщав. Усі камери в лікарні згасли.

— Все, — видихнула Дана. — Вони більше нас не бачать.

Ми рушили далі темним вузьким коридором, у якому навіть луна боялась повертатись.

І раптом підлога здригнулась ніби в ній щось ожило. Стіни подали глухий удар наче хтось постукав ізсередини.

Синевир різко зупинився.

— Ви відчули?

— Це не труби, — Дана притисла долоню до стіни. Її голос тремтів. — Я бачу… воду. Багато води.

— Вода під нами. Вона прокидається, — я видихнула ніби мені вибили повітря.

— Треба бігти! Швидко! Поки хаос не почався, — Синевир схопив мене за руку.

Але зверху вже долинав шум. Персонал прокидався. 

Це було, як невблаганний грім перед бурею. Гупання кроків наростало поверх нами, немов сотня чужих сердець билась в один ритм. Ми пришвидшились.

Коридор, у який ми звернули, був настільки вузьким, що стіни ніби притискалися до плечей. 

— Ліворуч, — прошепотів Синевир. — Там обхідний прохід. Камери вимкнені, але сенсори руху… я не впевнений.

— Ти казав, вони не працюють, — прошипіла Дана.

— Я казав, що ми вимкнули очі, — холодно відповів він. — Але в цієї будівлі є ще вуха.

Ми звернули. І одразу відчули: повітря стало іншим.

— Це… не нормально, — я зупинилась. — Повітря не має пахнути ранньою весною, коли надворі листопад.

Синевир різко обернувся:

— Це не повітря. Це пар.

— Пар? — Дана зблідла. — Ти хочеш сказати…

— Вода підіймається під нами, — перебив він. — Вона тепліша за бетон. Відчуваєш?

Я відчувала ніби під підошвами щось важко дихало. Те, що спить століттями, але може прокинутися за секунду.

— Швидше! — Дана рвонула вперед, але Синевир схопив її за плече.

— Ні. Спокійно. Якщо почнемо бігти — нас почують. А якщо вони нас почують…

— …ми не дійдемо навіть до виходу, — закінчила я.

Ця лікарня слухає. Усіма своїми тріщинами. Усією стримуваною стихією.

Ми рушили повільніше, намагаючись, щоб кроки були не гучніші за подих.

Коридор привів нас до невеликого металевого майданчика з ґратчастою підлогою. Під нами — порожнеча. І темрява, з якої здіймався пар.

— Це обхідна вентиляційна шахта, — прошепотів Синевир. — Потрібно пройти нею, бо основний коридор наповнений охороною.

Дана ковтнула повітря:

— А щось… може бути внизу?

— Так, — чесно відповів він. — Але зверху — люди. Вибір невеликий.

Я стала на ґрати. Гаряча пара піднялася до мого обличчя. Я заплющила очі.

Ми перетнули майданчик, тримаючись за холодні поручні. Під нами — гул і шум.

Дана, йдучи попереду, здригнулась:

— Хтось… там… під нами. Або щось.

— Іди, — прошепотів Синевир. — Не дивись вниз.

Але саме в ту мить одна з ґрат під ногою Дани просіла.

Метал скреготнув. Повітря нижче збурилось. І пар піднявся різким теплим ударом.