Розділ 26

Мені здалося, що спала я недовго. Може, три години. Може, менше. Але коли сон відкрився переді мною, він був червоно-тремтливим, як жар, що ховається під попелом.

З темряви, що коливалася навколо мене, з’явився Літавець. Світло під його ногами згущувалося в жар. Його обличчя сяяло наче зсередини. Він подивився на мене так, ніби я була не людиною, а вогнем у людському тілі.

— Я знаю, ти думала про мене, — сказав він лагідно.

— Але не кликала, — прошепотіла я. 

— Достатньо цих ігор, — тихо відповів він. — Ти думала про силу. Про страх. Про втечу. Про вогонь, який не вміє ховатися.

Його силует зрушив — і темрява навколо здригнулась.

Я відступила й не відчула підлоги. Навколо нас не було нічого, крім жару і тіні.

— Я чув вашу розмову, — сказав він.

Моє серце стиснулось.

— Чув… усе? — запитала я, хоча знала відповідь.

— Кожне слово. Про ключ. Про третю годину. Про те, що Синевир хоче вивести тебе з цього місця, але сам не бачить пастки, — він схилив голову. — І про те, що ти не відчиниш ті двері, якщо залишишся такою, як зараз.

Я опустила погляд на свої руки, закуті в мідь.

Він підійшов ближче. Темрява під його кроками літала, як іскри над сухою травою.

— Ти не відчиниш їх рукавичками, якщо не повернеш свою силу, — сказав він спокійно. 

— Я не можу позбавитись їх, — відповіла я тихо. — Якщо вранці медперсонал побачить… вони…

— Злякаються, — закінчив він за мене. — І тебе одразу підуть «коригувати».

Мене скрутило від холоду.

Він підійшов так близько, що повітря між нами нагрілося.

— Але я можу допомогти тобі, — прошепотів він.

Я підвела на нього погляд.

— Для цього потрібно увійти в тебе. Але не тілом, а силою.

Моє дихання збилось.

— Ні! — я зробила крок назад. — Зі мною так не можна! Я не хочу цього! 

Він торкнувся повітря біля моєї щоки — і простір між нами загорівся золотавим колом жару.

— Я знаю. І тому питаю, а не змушую.

— Дозволь мені увійти у твою стихію і в пам’ять твого вогню, — його голос став тихішим.

— Навіщо? 

— Щоб повернути тобі себе.

Мої пальці в рукавичках затремтіли.

— А як же рукавички? Я не хочу, щоб вони помітили, — прошепотіла я.

— Я зроблю це так, що не помітить ніхто, — він усміхнувся так, як це роблять ті, хто знають більше, ніж кажуть.

— Як?

— Я зроблю в металі невидиму тріщину зсередини, — він підняв мою руку, не торкаючись, але я відчула тепло до кісток. — Ти випустиш жар тільки через неї. І цього буде достатньо, щоб двері відчинилися.

— Я… не знаю, — зізналась я. — Це страшно.

Він підійшов ближче. Я відчула його тепло, як спогад, як дотик, як полум’я у темряві.

— Ти боїшся не мене, — прошепотів він. — Ти боїшся того, що відчуєш, коли сила повернеться.

Моє серце зупинилось на мить. Бо він сказав правду.

— Дозволь мені. Я поверну те, що було твоїм.

Я заплющила очі. І сказала:

— Добре.

Він торкнувся мене своєю силою. Це відчувалось, як жар, що входить у кров. Як світло, що розпихає темряву зсередини. Як пам’ять, яка повертається з вогнем.

Він увійшов у мене як стихія. І як той, хто пам’ятає мене ще до цього світу.

Мідні рукавички обпалило зсередини, але зовні вони залишались цілими. Лише тоненька тріщина пробігла по металу, мов золота нитка.

— Ти повертаєшся, — сказав він з ніжністю, якої я ніколи не чекала від стихії, що народилася з вогню й ночі.

Світ навколо вибухнув. А коли він погас, Літавець стояв навпроти мене, відступаючи.

— Тепер ти все зможеш! — прошепотів він. — Лише одна іскра через тріщину в рукавичці — і двері відчиняться. — Але пам’ятай, Вогнено, тепер вони відчують, що ти прокидаєшся.

Я ледве дихала. Хотіла запитати «хто?», але він нахилився ближче й сказав:

— Я завжди поруч.

І зник так, як полум’я зникає в нічному вітрі, залишаючи по собі запах жару.

Серце виривалося з грудей. Я думала, Дана все чула й бачила. Але вона спала без задніх ніг. 

Я глянула на рукавички й побачила маленьку тоненьку золотаву тріщину. Це був шлях до моєї свободи та сили.