Розділ 25

Осінь притискала психлікарню до землі, наче хотіла занурити її в туман і стерти зі світу. Вікна палати пропускали кілька хитких смужок холодного світла від ліхтарів з подвір’я. Цього було достатньо, щоб бачити силуети, але замало, щоб відчути себе в безпеці.

Дана спала поверхнево, крізь сон постійно здригалася.

Я лежала нерухомо, але не спала. І саме в цю мить я відчула подих вітру. Потім почула шурхіт. А далі у кутку палати почала збиратися темніша пляма.

Я підвелась.Темрява згустилась. І з неї вийшов Синевир, наче хтось виліпив його з туману та холодної води. Вологі краплі стікали з його волосся і зникали, не торкаючись підлоги.

— Ти… як ти сюди пробрався? — прошепотіла я.

— Вода завжди знаходить шлях. Навіть туди, де двері зачинені, — він усміхнувся краєм губ.

Дана прокинулась різко, мовби її хтось смикнув ізсередини.

— Це небезпечно, — прошепотіла вона. — Ти ризикуєш.

— Ми всі вже ризикуємо, — відповів Синевир і поглянув на двері, немов переконуючись, що ніхто нас не чує. — І часу стало менше.

Він підійшов ближче. Я помітила, що вода на його руках мерехтіла в слабкому світлі. 

— Ти не прийшов би просто так, — сказала я. — Щось сталося.

— Не сьогодні, — відповів він. — Але станеться завтра. Або післязавтра. Їм не потрібні пацієнти, що відновлюються. Їм потрібні пацієнти, що ламаються.

Його слова змусили повітря в палаті впасти ще нижче, до температури льоду.

— Ви бачили, що сталося із Семеном, — продовжив він. — І вони ще не закінчили.

Дана прикрила рот рукою, щоб не зойкнути.

— Ми… ми наступні? — її голос тремтів від злості й страху водночас. — Мої сни стали чіткішими. Вода відчиняла двері, а я… я знала, як наказувати їй.

— А мені знову снилась Академія. Ніби я там навчалася. Багато років.

Синевир дивився на мене так, ніби слухав не тільки слова, а й думки між ними.

— Ви обидві… — він повільно вдихнув, — починаєте згадувати раніше, ніж я очікував.

— Ти про Академію? — тихо спитала Дана.

— Про те, що нас там було троє, — відповів він. — І нас боялися.

Його боляче знайомі й страшно правильні слова зависли в повітрі.

— Стерта пам'ять повертається до нас, — сказала я

Синевир кивнув.

— Пам'ять — не двері. Вона завжди шукає шлях назад. Особливо у тих, хто володів стихіями так, як ми.

Я торкнулася своїх мідних рукавичок.

— Це тюрма, — сказав він, не приховуючи люті. — Для вогню. Для тебе.

— Але чому саме я? — прошепотіла я.

— Бо ти була тією, кого боялися найбільше, — Синевир присів поруч із ліжком, тримаючи дистанцію. 

— Я вивчив графік охоронців. Завтра о третій ночі відбудеться перехід у ручний режим — і камери працюватимуть повільно. Є дублювальний кабель у технічному коридорі. Якщо його залити водою… — він подивився на Дану, — камери вимкнуться назовсім.

— Я зможу. Тиск води у трубах там високий. Мені треба лише… сказати їй, — Очі Дани спалахнули розумінням.

— І ти скажеш, — відповів він.

— Далі — ключ-карта від підвалу. Вона у медсестри Марії. Вона носить її в лівій кишені халата. Дано, в тебе рука легка. Ти зможеш взяти її.

— А далі? — спитала я.

— Далі найскладніше, — сказав Синевир. — Нам треба буде вийти через технічний коридор. Там є двері, які відчиняються тільки з одного боку. Ти, Вогнено, відчуєш момент і відкриєш двері зсередини.

— Як? — я нахмурилась.

— Вогонь — це не лише тепло, — тихо сказав він. — Це воля. А твоєї вистачить на те, щоб змінити навіть метал.

— А якщо нас схоплять? — запитала я. — Що тоді?

Синевир відповів не одразу. Його погляд став глибоким і темним, як нічне озеро.

— Вони нам не пробачать, — відповів він. — Ти сама це знаєш.

— Ми не маємо права чекати. Якщо залишимося, ми або загинемо, або втратимо себе назавжди.

Він нахилився трохи ближче.

— А ти — не з тих, хто створений для забуття.

Мої груди звело, ніби всередині щось спалахнуло на мить.

— Коли ти це говориш… — прошепотіла я, — мені здається, що ти вже казав це мені.

— Я казав, — тихо відповів він. — Але це було не тут. Не в цьому житті.

— Завтра ми не просто тікаємо, — сказав Синевир. — Ми повертаємо собі себе.

— І свою силу, — додала Дана.

Я стисла рукавички. Мідь здавалась важчою, ніж будь-коли.

— А якщо я не впораюсь? — спитала я.

Синевир уперше торкнувся моїх рук. Наче вода торкнулась жару.

— Ти впораєшся, — сказав він. — Бо ти Вогнена, ти є саме полум'я. Навіть якщо тобі це ще не сказали.

І в цю мить лампа під стелею здригнулась. Наче хтось або щось у стінах почуло наш план. Ми троє завмерли.

— Вони щось відчули, — прошепотала Дана.

— Значить, часу стало ще менше, — відповів він.

— Тоді завтра о третій. Ми йдемо? — я вдихнула глибоко.

— Ми не йдемо, Вогнено. Ми повертаємось, — Синевир усміхнувся. І ніч, здавалося, нахилилася ближче, щоб почути нас.

Синевир підвівся з колін повільно, майже урочисто. Краплі на його руках зібралися донизу й зависли у повітрі тонкими, прозорими нитками. Він більше не здавався пацієнтом психлікарні. Він був стихією, яка тимчасово погодилась прийняти людське тіло.

Ніч слухала нас, але не заважала. 

— Синевире… — почала Дана.

— Не хвилюйтесь, — його голос став м’якшим, але під ним відчувався холод глибини. — Я повернуся перед тим, як усе почнеться. Вода знає дорогу.

Він глянув на мене, наповнюючи цей погляд сенсом, якого я ще не могла збагнути.

— Тримайся якомога далі від персоналу, Вогнено. І не відповідай на їхні питання.
Пам’ять повертається не всім однаково… і не всі хочуть, щоб вона повернулась тобі першою.

Мене ніби пронизало. Його слова стосувалися не лише плану. Він натякав на інше.

Дана ковтнула повітря, немов хотіла щось запитати, але не наважилась.