Розділ 24

Осінь за вікном ще не встигла втекти у туман, коли я заснула. Мені здавалося, що час зупинився й обернувся на тонку кришталеву нитку, що висить над світом. Я тільки заплющила очі — і сон увірвався в мене різко, так, ніби хтось узяв за руку й потягнув уперед, крізь темряву, де ще жевріло приглушене світло.

Спершу там не було нічого. Лише м’яка й імпульсна тиша дихала, мов живий організм. 

І тоді з'явився він.

Літавець стояв у темряві так, ніби вона була його плащем, а світло — загравою під шкірою. Він не рухався, але світ стискався навколо нього, мов повітря біля полум’я.

— Ти покликала мене, — його голос пролунав всередині мене.

Я ступила крок назад, та під ногами не було підлоги. Лише м’який, теплий жар, схожий на вугілля, що тліє.

— Ні, — прошепотіла я. — Я не кликала тебе.

— Але подумала про мене, — він нахилив голову, тінь ковзнула по його обличчю, роблячи його прекрасним і небезпечним водночас.
— Цього достатньо.

Він підійшов ближче. Темрява навколо нього ворушилася, ніби реагувала на його кроки. Світло й тінь змінювали його риси обличчя, як дві стихії, що борються за право називатися його сутністю.

— Ти прийшов попередити мене? — запитала я.

— Так.

Його пальці торкнулися повітря поруч із моєю шиєю, не доходячи до шкіри. Проте жар, який від них ішов, обпік мене так, ніби він справді торкнувся.

— Смерть ходить тут ближче, ніж ти думаєш, — його голос став тихим, мов подих вітру вночі.

— Чия смерть? — прошепотіла я.

— Твоя. Якщо довіришся не тому, — відповів він спокійно.

Простір між нами здригнувся, повітря стало густішим.

— Тримайся від води якомога далі, Вогнено, — його інтонація змінилася, неначе він констатував закон природи. — Вода не знає, як любити. Вона знає лише, як топити.

Я відчула, як усередині стискається і серце, і думки.

— Синевир… небезпечний? — ледве вимовила я.

Його погляд спалахнув стихією, яка не пробачає сумнівів.

— Для вогню все, що хоче його вгамувати, — загроза, — прошепотів він.
— Навіть якщо воно приходить з благими намірами.

На його обличчі з'явилася усмішка, від якої стало тепліше й холодніше одночасно.

— А ти? — спитала я. — Ти безпечний для мене?

Він зробив крок уперед. Світло під ним спалахнуло, немов визнавало його владу.

— Я — те, від чого ти можеш загинути, — він нахилився, і його голос став майже шепотом. — Але й те, що тебе врятує.

Мені перехопило подих. Я навіть не помітила, як потяглася до нього. Його рука піднялася й торкнулася моєї щоки. 

Темрява за його спиною ворухнулася, розгортаючи вогняні крила.

— Дозволь мені увійти, — вимовив він тихо.

Я ковтнула повітря.

— У-увійти?

Він усміхнувся так, як той, хто знає про вогонь більше, ніж варто знати.

— Не в тіло. У стихію.

Світло навколо нас затремтіло, ніби визнавало його слова як істину.

— Дозволь мені ввійти у твоє полум’я. У те, чим ти була… колись.

Колись. Це слово боляче прокололо всередині щось забуте.

— Ти пам’ятаєш? — пошепки спитала я.

Літавець нахилився так близько, що я відчула небезпечний запах жару.

— Пам’ятаю все, — його голос став майже лагідним, але від цього ще страшнішим. — Пам’ятаю, ким ти була до того, як упала. Пам’ятаю вогонь, що корився тільки тобі. Пам’ятаю, як світ боявся твого імені. Як твоє полум’я спалювало все, що хотіло тебе скувати.

— Хто я? — запитала я, ледве дихаючи.

Він торкнувся кінчиком пальця повітря біля моєї шиї. Достатньо близько, щоб холод по хребту змішався з жаром.

— Ти — та, хто ніколи не схиляла голову. Навіть коли всі вимагали покори. Навіть коли світ поривався зламати тебе.

Я зробила крок назад, але темрява під ногами здригнулася й підштовхнула мене вперед.

— Ти говориш так, ніби… — я не встигла завершити.

— Я знав тебе ще до цього світу, — прошепотів він. — І ти мене знала. Його очі спалахнули, мов дві жарини. І щось у мені озвалося на цей вогонь. Щось глибше, ніж пам’ять.

— Але зараз твоя стихія слабка, — він торкнувся мого волосся тінню пальців.
— І я не можу увійти в неї без твоєї згоди.

— Це буде… боляче? — спитала я.

— Це буде повернення, — сказав він тихо. — І падіння у власний вогонь.

Темрява навколо нас розкрилася, мов гігантські крила. Вогні під нашими ногами затремтіли, немов чекали вічність на цю мить.

Він дивився мені просто в душу.

— Тож скажи мені, Вогнено, ти дозволиш?

Я хотіла відповісти.

— Вогнено! — голос Дани врізався у сон, як холодний ніж. — Прокинься!

Літавець злегка торкнувся моєї щоки останній раз.

— Ми ще не закінчили, — вимовив він.

Я прокинулась — гаряча, як розпечене залізо. Груди зводило так, ніби всередині ще бриніло полум’я. А темрява в кутку палати дихала.

І я знала: це був небезпечний зв’язок.