Розділ 23

На білі простирадла падало холодне ранкове світло. За вікном стояла густа осіння мряка. Вітер шарпав дерева, а мокре листя жмутами билося в скло, ніби намагалося попередити нас про те, що вже сталося або ось-ось станеться.

У палаті пахло хлоркою. Ми з Даною сиділи мовчки, але кожна з нас відчувала те саме: напруження під шкірою, ніби під нашими ліжками були натягнуті пружини, готові рвонути.

Двері відчинилися. Медсестра внесла металеву тацю й поставила її на тумбу.

— Уночі стався перепад напруги. Нижні поверхи тимчасово зачиняли. Загрози немає, — пролунав її голос, позбавлений будь-якої інтонації.

Дана стиснула пальці так сильно, що кісточки побіліли. Я підвела погляд:

— А Семен? — запитала тихо. — Де він?

Медсестра навіть не моргнула.

— У нас немає пацієнта з таким іменем, — вона вимовила це так, наче ніколи взагалі не чула про існування Семена.

— Але… — почала Дана.

Я ледь помітно торкнулася її руки.

У голосі медсестри не було ані брехні, ані правди. Тільки холодна порожнеча, як у кімнаті, де давно винесли всі меблі й навіть сліди від них на підлозі затерли.

Медсестра вийшла. І саме тоді у стіні пролунав глухий удар. Ми одночасно здригнулися. Другий удар. Третій удар, схожий на ковзання долоні під бетонним шаром.

Стіна за ліжком Дани ледь помітно подалася всередину.

— Це не Семен, — прошепотіла Дана.

— І не людина, — відповіла я.

Стіна продовжувала «дихати».

***

Сніданок у психлікарні завжди однаковий: вівсянка, чай і тиша. Але сьогодні тиша була густою, немов вода, у якій щось велике прокинулося й повільно підіймалося на поверхню.

Ми з Даною сіли за найдальший столик.

Синевир уже сидів там сам, злегка нахилившись над тарілкою. Він не підвів очей, але я знала: він відчув нас.

Ми сіли поруч, достатньо близько, щоб говорити, і достатньо тихо, щоб ніхто не почув.

— Привіт, — шепнула я.

Синевир повільно звів на нас погляд. 

— Ви живі? — запитав він майже беззвучно.

— Ти… відчув щось? — у Дани здригнулося плече.

— Уночі, — Синевир кивнув. — Щось розірвало повітря. Спалах. Якби я стояв, упав би. Мені здалося, що земля під ногами ожила.

Я заплющила очі на секунду.

— Це був він, — прошепотіла Дана. — Семен.

— Це була не людська межа, — сказав Синевир. — Стихія, розбуджена силою, яку не мали зачіпати.

— Я думав, що ти могла загинути, — погляд Синевира ковзнув по моїх руках.

— Я тут, — тихо мовила я. — Поки що.

Він напружив пальці на ложці так сильно, що вона ледь не зігнулася.

— Ти щось знаєш.

— Так.

— Але не скажеш.

— Не можу.

Його погляд ледь не обпалював.

— Вогнено, — він нахилився ближче. — У цій будівлі щось змінилося. Не лише вночі. Сьогодні зранку.

— Що ти бачив? — Дана теж нахилилася.

— Вода в кранах смикається, ніби задихається, — відповів він. — А підлога в коридорі тепліша за повітря. Наче внизу щось підіймається.

— Після цієї ночі все змінилося, — сказала я. — Енергія стін інша.

Дана стиснула долоні.

— Вода боїться, — прошепотіла вона. — Реагує сама. Я не встигаю її стримувати.

— Вода чує страх, — мовив Синевир. — І пам'ятає.

Ми кілька секунд мовчали. Їдальня гуділа буденними звуками. Але над усім цим висів інший невидимий шум.

— Ви знаєте, що прогулянку сьогодні скасували? — запитав Синевир.

— Офіційно, технічні роботи, — зіронізувала Дана.

— А неофіційно? — тихо спитав він.

— Вибух, — відповіла я.

Він стиснув щелепи.

— Отже, Семен… Він був стихійником вогню?

— Так, — прошепотіла я. — І його більше немає.

— Або його сховали, — додала Дана.

— Або він пробудив те, що не мало прокидатися, — сказав Синевир.

За вікном раптом зірвався такий різкий вітер, що вся їдальня насторожилася. По моїй спині пробіг лід.

Ми вже доїдали, коли бетон під нашими ногами ледве відчутно ворухнувся.

Дана відсмикнула ногу, тремтячи.

— Це знову, — прошепотіла вона.

Синевир нахилився вперед, намагаючись почути шум через плитку.

— Там унизу щось живе.

— Це не «щось», — сказала я. — Це відгук Семена. Його стихія розбудила те, що внизу.

— Як це можливо? — Дана зблідла.

— Стихії не вмирають, — пояснила я. — Вони переходять у матерію. А коли їх спотворити вони стають тим, що не зупинити.

— Вогнено… що б там не прокинулося… воно шукає нас, — майже нечутно прошепотів Синевир.

У мене в грудях спалахнув жар. Мій вогонь відгукнувся.

— Так, — сказала я. — І часу в нас дедалі менше.

Осінній лист за вікном знову вдарив у вікно. Наче світ зовні намагався повідати нам те, що персонал так старанно приховував.