Розділ 22

Тієї ночі мене вирвав зі сну чийсь крик. 

— Ти теж чула? — Дана різко підвелася з ліжка, стискаючи ковдру.

— Так, — я кивнула.

Підійшла до дверей. Прислухалась. За дверима було тихо. 

— Зачинено, — прошепотіла я. — Як завжди.

Дана повільно сповзла з ліжка.

— Дай руку.

Я подала. Її пальці були крижаними, як поверхня зимового озера. Вона нахилилась до підлоги, поклала долоню на лінолеум.

Холод пішов колом. Повітря над її рукою затремтіло. І з нічної тиші народився гострий осколок льоду.

— Що це? — спитала я.

— Відмичка, — відповіла вона. — Ну… щось типу.

Осколок іскрився слабким сяйвом. Тонкий, як голка, але міцний, мов сталь. З крихітними рунічними тріщинами в серцевині. 

Дана просунула його у щілину замка.

— Ти зможеш? — прошепотіла я.

— Я пам’ятаю, як це робила… колись. — Вона глянула на мене. — У нас в Академії була дисципліна «Маніпуляція формами води». Мабуть.

Лід скрутився всередині замка. І двері повільно розімкнулися.

Ми обоє кілька секунд не дихали.

Коридор був порожній.
Лампи мерехтіли, ніби хтось повільно стискав і відпускав світло.

— Ти це бачиш? — спитала я.

— Так. Стіни дихають.

Я так і думала. Не ми одні тут прокидаємося.

Ми йшли навшпиньки. На посту спав охоронець. Він хропів, так гучно, що заглушав навіть віддалені крики.

На моніторах камер миготіли статичні перешкоди, наче щось чи хтось заважав сигналу.

— Пішли, — шепнула Дана. — Поки він захлинається власним хропінням.

Ми повільно йшли темним коридором. Ліхтарі вздовж стін блимали. Деякі зовсім гасли, ніби втікали від нас. З глибини будівлі тягнуло сирістю й хлоркою, запахом хімікатів і чимось ще… тваринним.

І знову крик. Цього разу сильніший. Ніби хтось гинув і просив не про порятунок, а про смерть.

Я ледве стримувала емоції.

— Туди, — Дана показала на сходи, що вели вниз, у підвал. — Джерело там.

Підвал у психлікарні — найгірше місце, яке тільки можна уявити.

Коли ми дійшли до металевих дверей з червоним надписом «СХОВИЩЕ / СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ», я вже знала: це брехня.

Двері були прочинені на кілька сантиметрів. 

— Дозу збільшити. Ще трохи. Він має заговорити, — пролунав байдужий чоловічий голос, як медичний протокол.

— Не треба… будь ласка… я… я чую… труби… вони… говорять… — благав другий голос.

Дана схопила мене за руку. Я знала цей голос.

— Семен, — прошепотіла вона. — Той, що розмовляв із тінями.

Ми обережно підійшли ближче. Я краєм ока зазирнула в щілину.

Чоловік лежав, прив’язаний до металевого столу. Його руки були затиснуті у широкі металеві браслети. На його зап’ястях були закріплені круглі датчики, що мерехтіли зеленими спалахами, ніби намагалися увійти з ним у резонанс. Його пальці тремтіли, але на них з’являлися маленькі іскри.

— Температура знову росте, — промовив один із лікарів, дивлячись на монітор. — Якщо вона перейде поріг, спрацює спалах.

Я здогадалася, що це означає.

— Підняти стимуляцію, — сказав другий. — Його здатність флуктуаційна. Потрібно стабілізувати. Він реагує тільки на стрес.

— Буде перегрів, — тихо заперечив перший.

— Нам і треба перегрів. Тоді він покаже максимум.

Я відчула, як Дана здригнулася поруч. Її дихання пришвидшилось.

Зап’ястя Семена здригнулися. Метал почервонів.

— Не треба… — захрипів він. Його голос звучав так, ніби всередині грудей лежав шматок гарячого вугілля. — Я… чую…

Він затремтів. На кінчиках його пальців спалахнуло полум'я.

— Починається, — мовив один із медиків, зробивши крок назад.

Семен задихнувся, іскри посипалися вбік, падаючи на металеву поверхню столу.

— Не… торкайтесь… Не підходьте…

Його очі розширилися, у них відбивалося те саме полум'я, що спалахувало в його долонях.

— Збільшую амплітуду, — сказав лікар, натискаючи кнопку на апараті збоку.

І тоді Семен закричав. Його крик був більше схожий на рев повітря, що проходить через розжарений метал. Наче сам звук горів під час виходу.

Сліпучий промінь світла піднявся з його рук угору як іскра від кременю. Лікарі закрили обличчя руками.

— Рівень тепла неконтрольований! — вигукнув один. — Він нагріває металеву поверхню!

— Продовжуй! — крикнув другий. — Ми майже вийшли на постійну реакцію!

Ремені на його зап’ястях задимілися.

Дана схопила мене за руку.

— Це неправильно… — прошепотіла вона. — Він не витримає…

Я відчула, як мої власні долоні нагріваються в рукавичках так, що стало боляче. Гнів підіймався хвилею, заповнюючи груди.

— Ви… не розумієте… Вони… шукають вас… — Семен почав задихатися.

Лікар різко повернувся до нього:

— Кого «вони»? Стихії? Ті, що ти бачиш у нападах?

— Не… я… — Семен метався, хоча ремені тримали його міцно.  — Ви… хочете взяти те, чого не знаєте… Те… що не можна… тримати…

Його голос провалився у шипіння. І тоді трапилось те, чого не чекали навіть лікарі. Вогонь з’явився не на його долонях.

Під металевою поверхнею столу з’явився вогонь.

— Відходьте! — закричав один із медиків. — Він розжарює стіл зсередини!

Семен знову закричав, але тепер у його крику було щось більше, ніж біль.

— Тікайте… Поки можете… Вони… вже… тут…

Іскра з його долоні перескочила на апарат біля столу. Апарат зашипів. Датчики заіскрилися.

— Коротке замикання! — крикнув хтось.

Світло в кімнаті зблиснуло. Різкий вибухоподібний спалах — і апарат загорівся. Медики одночасно відскочили. Ми теж рефлекторно рвонули назад від дверей.

Метал на столі під Семеном почав плавитися під ним, тонкими нитками стікаючи, як розпечене скло.

Дана прошепотіла крізь сльози:

— Вогнено… треба йти… негайно…

Я відчула, що вона має рацію. Якщо ми залишимося ще бодай на хвилину, то будемо наступними.