Розділ 21

Того дня нас вивели на прогулянку десь опівдні. Хоча в тій психлікарні час був справою умовною: ніби між добами існувала невидима тріщина, крізь яку витікали години.

Медсестра з кам’яним обличчям повела нас коридором, час від часу поглядаючи через плече. Її крокси скреготіли так голосно, що здавалося, вона спеціально наступає на кожну щілину, ніби хоче, щоб ми почули: втекти звідси неможливо.

«Тримати дистанцію! Не відходити! Не бігти!» — повторювала вона автоматичним тоном.

Ми з Даною переглянулися. Двоє студенток з Магічної Академії, загублені у світі без пам’яті. А тепер нам нагадують правила дитсадка з жахами.

Двір був огороджений високим металевим парканом, а зверху — колючий дріт, як обіцянка покари. 

Ми сіли з Даною на дерев'яну лавку з облізлою фарбою. 

— Він дивиться на тебе з самого ранку, — тихо промовила Дана.

Синевир стояв окремо, опершись на стовп. Певно знову хотів триматися від усіх на відстані.

— Він дивиться, бо щось знає, — прошепотіла я.

Повільно, з дивною обережністю, яка робила його схожим на хижака, що не хоче налякати, Синевир підійшов до нас.

— Привіт! — сказав він глибоким голос, наче зануреним у воду.
— Привіт! Це Дана, — я ледь торкнулась плеча новенької. — Моя… сусідка по палаті.

Синевир глянув на неї. Саме глянув так, що її плечі напружились.

— Ми… вже бачилися, — тихо сказала Дана.

— Так. Але тепер офіційно. Я Синевир, — відповів він, подаючи їй руку. 

Дана вагалася. Але все-таки подала руку у відповідь. Їхні долоні зустрілись — і я відчула легке й невидиме тремтіння повітря. Наче поруч пройшла хвиля.

Синевир відпустив її руку й поглянув на мене. Наші очі зустрілися — і моє серце спалахнуло, як полум’я, що знайшло кисень.

— Вогнено, ти сьогодні бліда, — занепокоївся він. — Усе добре?

Його турбота була справжньою й водночас небезпечною.

— Просто не спала, — відповіла я. — Сни… знову.

— Про що цього разу?

Я хотіла змінити тему, але…

Небо раптово стало темнішим, мов хтось притиснув сонце рукою.

Я відчула його раніше, ніж побачила. Висока тінь. Холодний ривок у повітрі. Ледь чутний шелест вогняних крил.

Літавець.

Він стояв неподалік дуба під парканом. Світлий і темний водночас, наче вирізаний з вогню та ночі.

І його погляд… Той погляд налетів, як буря.

Ревнощі. Жорстокі. Безпідставні. Я відчула їх тілом.

«Відійди від нього, поки не пізно!» — він не сказав цього, але я почула.

Серце в грудях затремтіло так, що пальці стали небезпечно гарячими під рукавичками.

— Вогнено? — Синевир нахилився ближче. — Ти бліднієш. Хтось тебе лякає?

— Ні! — сказала я занадто швидко. — Просто… сонце в очі.

Хоча сонця вже майже не було.

Літавець ступив крок уперед. Вітер піднявся, доторкнувшись до моєї щоки. Наче це була його рука. Наче нагадування, що він тут.

— Ти вже хвилину не зводиш очей з дерева під парканом! — Синевир насупився.

— Справді? — видушила я. — Просто… задумалась.

— Це виглядало так, ніби ти за кимось спостерігала, — промовила Дана, вдивляючись у моє обличчя.

Я опустила очі.

Я не могла сказати їм правду. Не могла розповісти, що бачу того, кого інші не здатні сприйняти. Не могла поділитись тим, що він приходить тоді, коли я поруч із кимось, хто може підійти надто близько. Це була моя таємниця.

«Ти лише моя! І я тільки твій! Не забувай мене!» — шепотів він у снах.

Літавець підлетів до мене ближче.

Коли мій погляд повернувся до Синевира, я побачила, як той раптом насторожився.

— Ви теж відчуваєте запах диму? — сказав він тихим голосом. — Ніби щось… дихає поруч вогнем.

Літавець, ніби здогадавшись, що його присутність помітили, нахилився вперед. Його силует спалахнув на мить золотавим сяйвом. А очі почервоніли, немов жар, що тліє під попелом: «Не говори з ним так, будь ласка».

Я заплющила очі.

— Усе нормально, — прошепотіла я. — Просто мені треба… кілька хвилин.

— Хочеш води? — Синевир уже хотів підвестися з лави.

— Ні! — Я схопила його за руку й раптом усвідомила свою помилку.

Його шкіра була прохолодною. Моя — гарячою. Аж занадто.

Синевир відчув спалах.

— Вогнено… — він нахилився ближче. — Що з тобою?

Його озерні очі дивилися просто в мої. Той погляд міг би витягти з мене будь-яку правду, якби в ту мить Літавець не зірвався.

Тінь рвонула вперед, паркан здригнувся, дріт на кілька секунд засяяв від статичного світла. Повітря стало густим, як перед грозою.

Я затремтіла, відпустила руку Синевира й підвелась.

— Я… я хочу пройтися.

— Я піду з тобою, — сказав Синевир.

— Ні! — повторила я так гучно, що медсестра повернула голову, перевіряючи, чи все «нормально».

Очі Літавця палали люттю. Йому було боляче. І він хотів, щоб я це відчувала.

— Вогнено? З тобою все гаразд? — прошепотіла Дана майже зі страхом.
— Я просто дуже втомилась, — пробубоніла я.

Літавець вп’явся в мене поглядом, що притягував сильніше, ніж гравітація: «Ти моя. Моя стихія. Моє полум’я. Не віддай його нікому!»

Мої плечі знову затремтіли. Але ніхто, окрім мене, не бачив, як позаду Синевира стояла тінь з жаром у грудях, як ледь помітні крила наповнюють повітря тиском, і як Літавець хоче лише одного: щоб я відвернулась від усіх. І обрала його.

Медсестра нарешті оголосила: «Прогулянку закінчено! Усі в ряд!»

Синевир торкнувся моєї руки. Легка, майже невловна іскра пробігла між нами.

І в ту ж секунду я побачила, як Літавець зникає. Розчинився, ніби ніч згорнулася назад у себе. Та повітря залишалося гарячим.