Розділ 20

Ніч над Києвом була надиво тиха. Наче місто, яке ніколи не спить, раптом згадало про свою древню душу й затамувало подих. Уздовж проспекту Володимира Івасюка миготіли далекі фари. Але тут, біля озерця, яке люди забули, час зупинився.

Річка, яку пам’ятали літописи, яку древні кияни вважали місцем посвячення й переходу, давно зникла під землею. Ховали її трубами, засипали піском, забудовували. Але вода пам’ятає шлях до свого джерела.

Тієї ночі вона прокинулася.

Спершу ледь чутний звук. Наче хтось торкнувся поверхні пальцем. Кола розбіглися, але вітер не ворушився. Потім тихий хруст: крижана кірка вздовж берега тріснула сама по собі.

Вода в річці почала ледь помітно сяяти, наче боялася, що її знову засиплють бетоном. Але живе зеленкувате світло набирало сили, здіймаючись з дна.

Поверхня води піднялася на кілька сантиметрів. Цього було достатньо, щоб розбудити рибу й налякати чайок, що дрімали на палях.

А тоді вийшла з темряви висока, створена з тіні й гарячого повітря постать. Його кроки не залишали слідів на вологій землі. Світло річки відбивалося на його шкірі так, наче вона була поверхнею води.

Той, про кого наші предки розповідали легенди у фольклорі, ніби про змія-спокусника, що приходить уночі до молодих жінок. 

Той, хто у Київській Магічній Академії вважався рідкісною стихією — поєднанням повітря і вогню.

Той, кого відьми називали Вітровиком, Сином Хмар, Перелесником, Вогняним Змієм і Літавцем. 

Але його вже давно не бачили серед людей. Він добре маскувався.

Літавець підняв голову. Здавалося, що він слухає саму землю під собою.

— Ти довго спала, — прошепотів він. Його голос був тихим, але розносився, мов шепіт бурі перед зливою. — Дуже довго.

Річка відповіла хвилею, що піднялася до його колін. Вода торкнулася його руки й не розлилася. Вона підкорилася.

— Я знаю, — сказав Літавець. — Тебе закували, але не зламали.

Береги навколо здригнулися. Від старої електрички неподалік пробігла іскра. Ліхтарі замерехкотіли. Собака, що спав на лавці, підвів голову й завив.

Літавець нахилився й торкнувся долонею води. Вона відгукнулася так, ніби чекала цього дотику століттями. З-під поверхні піднявся теплий золотавий туман, обплітаючи його ноги. 

— Вогнена прокинулася, — проказав він. 

І при цих словах річка засяяла так яскраво, що здавалося, хтось під водою запалив ліхтар.

Раптом у небо злетіла зграя чорних ворон. Вони кружляли над водою й каркали, як провісники. Літавець підняв обличчя до неба — і в ту ж мить його плечі затремтіли.

— Почайно, ти бачиш її? — прошепотів він. — Чуєш її сни?

Вода здійнялася тонкою, високою спіраллю вертикально, нагадуючи руку, що тягнулася вгору. Згодом вона різко обвалилася й затихла.

— Час настав, — впевнено мовив Літавець. — Академія знову відкриє двері.

Він хотів сказати ще щось, але раптом зник.

Вітер, який кілька секунд тому стояв нерухомо, здійнявся різко, наче його штовхнули. Суха трава зашурхотіла, вода знову затремтіла — і Літавець розчинився у потоках повітря, зникнувши так само, як з’явився.

Річка Почайна залишилась одна. Але тепер вона сяяла. І її пульсування відбивалося в усьому місті — в ґрунті, у водогонах, навіть у склі вікон старих будинків.

Пробудження Почайни було початком чогось, що Київ не бачив сотні років.

***

Я прокинулась різко. Так, ніби хтось висмикнув мене з чужого тіла. Схопилась за груди — і відчула жар. Я ще кілька секунд бачила річку Почайну. Вітер. Туман. І його силует, вирізаний з ночі. Літавець.

Це був сон. Спогад чи попередження? 

Я не знала.

Але точно знала одне: коли вода прокидається, вогонь уже не спить.