Розділ 19

Повітря у палаті стояло важке, мов перед грозою. Лише тьмяний квадрат світла від лампи на стелі відбивався на підлозі, нагадуючи вікно в чужий світ. Дана сиділа на підвіконні, підгорнувши ноги, і здавалась тінню самої себе. 

— Мені снилося знову, — прошепотіла вона. — І я впевнена, що це не просто сон.

— Академія? — здогадалась я.

Вона кивнула. Її голос став м’яким, але напруженим, як натягнута струна, готова порватися.

— Я стояла у великій залі, — почала вона. — Високі стіни, багато свічок. Підлога кам’яна, а в центрі — чаша з водою. Усе навколо дихало. Каміння, стіни, навіть повітря мало серце. І я знала, що воно б’ється в одному ритмі з моїм.

Вона говорила, не дивлячись на мене. Очима бачила те, чого тут не було.

— Коли я нахилилась над чашею, вода засвітилась. Ніби мене впізнала. І я почула глибокий голос. Він сказав: «Пам’ятай. Коли прокидається вода, вогонь не спить».

— Що було потім? — запитала я.

— Я побачила тебе, — сказала вона. — Ти стояла навпроти, у сяйві вогню. Але він не палив тебе. Ти усміхалась. І коли полум’я торкалося води, вони зливалися в одне ціле.

Її слова відлунювали в мені, як старий спогад, що раптом ожив.

— Потім усе завмерло, — продовжила вона. — Земля здригнулась, вода піднялась хвилею, а вогонь рвонув угору. Я впала, і темрява накрила мене. Але перед тим я побачила великий дуб з корінням, що сяяло, ніби живе. І в серцевині було полум’я. 

— Ти не злякалась? — спитала я.

Вона похитала головою.

— Ні. Це було не страшно. Я знала, що той вогонь — частина мене. Що він очищує, а не нищить. А коли прокинулась, груди палали. Наче частина полум’я лишилась у мені.

Вона потягнулась до склянки. Ледь торкнулась води — і поверхня покрилась тонкою кригою. Від дотику її пальців вода перестала бути водою.

— Я не хотіла, — прошепотіла вона. — Воно саме.

Я стисла її руку.

— Це не випадковість. Це пам’ять, — сказала я. — Вона прокидається разом із силою.

— Якщо це пам’ять, чому вона така болюча?

— Бо ми забули себе. І коли згадуємо, тіло чинить опір.

Дана замовкла. У її зіницях знову блимнула тривога.

— Там були інші, — прошепотіла вона. — Люди в мантіях.  Один із них дивився на мене озерними очима. 

— Синевир, — прошепотіла я.

— Так, — кивнула вона. — Я не знала, звідки це ім’я, але відчула, що воно справжнє.

Ми мовчали. Десь за дверима хтось пройшов, дзенькнув метал. Але тут, у цій тиші, ми вже не були пацієнтками. Ми були свідками чогось стародавнього, що прокидалось під шкірою.

— Якщо ми обоє пам’ятаємо, — сказала Дана. — Академія була справжньою.

— Була. І, можливо, ще є.

— Може, ми спимо надто довго, Вогнено? — вона сумно всміхнулась.

— Настав час прокинутись! — відповіла я.

Вона кивнула. У повітрі щось змінилось, немов між нами хтось розсунув межу.

— Коли я стояла там, — прошепотіла вона. — Я знала, що нас не просто вчили. Нас готували.

— До чого?

— До повернення.

Її голос уже не тремтів. Він звучав, як молитва.

Я бачила, як у її долонях проступали тіні тих самих рун, про які вона згадувала раніше. Знаки пам’яті.

Я кивнула.

— Так починається пробудження. Спершу сни, потім вода слухається тебе. А далі пам’ять повертається.

Дана торкнулася склянки вдруге. Цього разу вода не замерзла, а лише пішла хвилею, ніби подихом.

— Бачиш, — сказала я, — ти вже керуєш нею, навіть коли мовчиш.

— Це відчувається, як небезпека.

— Будь-яка сила небезпечна, якщо її не стримати.

Вона всміхнулась, але в очах блиснула рішучість.

— Я хочу згадати все. Навіть якщо це зламає мене.

— Не зламає, — відповіла я. — Лише відродить.

За вікном починався дощ. Краплі падали ритмічно, залишаючи на склі візерунки, схожі на знаки з її сну. Я дивилась — і раптом зрозуміла, що то незвичайний дощ. На склі проступали контури алхімічних символів чотирьох стихій: Вогню, Повітря, Води та Землі.

— Академія нас кличе, — сказала Дана. 

— Вона ніколи не зникала, — відповіла я. — Вона просто чекала, поки ми згадаємо шлях до неї.

Ми сиділи мовчки. Десь глибоко під лікарнею я чула гул. Я знала: це був ритм серцебиття старої ріки, що текла під землею.

Дана заплющила очі, і з-під її вій упала крапля. Чиста, як джерельна вода. Вона торкнулася моєї долоні, і я відчула тепло крізь мідну рукавичку.

Дві стихії зустрілись. Вогонь і Вода.

— Якщо ми прокидаємось, — промовила я, — то скоро прокинуться й інші.

— І тоді все почнеться знову, — відповіла Дана.

— Коли прокидається вода, вогонь вже не спить, — усміхнулась я.

— І пам’ять повертається, — підтримала Дана.

Ми обидві дивились на дощ, що малював на склі руни нашої долі. І світ, здавалось, затамував подих. Бо десь за межами цієї палати пробуджувалась сила, якої ще не знав цей світ.