Болото дихало в’язкою темрявою, мов пам’ять, яку хтось довго втоптував у твань. Місяць висів низько, тремтячи в чорних калюжах. Очерет стояв нерухомо, мов шеренги списів.
З-під мулу піднявся важкий туман. Він виповзав на мілину, перекидався через корені, на висохлі пні, в яких, здавалося, хтось спав. І саме тоді земля піддалась, ніби заговорила низьким гулом, що ішов із кореневих глибин.
— Досить, — мовив той гул. — Болото, ти знову підводиш свої тіні.
Туман ворухнувся, склався у постать. Її обриси були мінливі: то чоловік у чорному, то стовп смоли, то ліс без листя. Очі світилися порожнім світлом, у якому не відбивався місяць.
— Коли ви мовчите, — прохрипів Володар боліт, — я говорю за вас. У мене немає часу чекати, поки світ згадає своє ім’я. Я йому підкажу.
Очерет скрипнув, ніби хтось зміг сатирично засміятися чужими вустами. У відповідь під берегом зашурхотіло коріння. З-поміж жовтої осоки підвелася висока вузлувата постать, вкрита мохом і темним листям. На чолі був пил від мли, у зіницях — зеленкувате відлуння підземної води.
— Підкажеш?! — її голос лився з усіх боків. — Ти знову переплутав підказку з гниттям, Володарю боліт.
Сира-Земля Мати ступила на мілину, і ґрунт під нею заспокоївся. Туман стулився в її тінь, наче боявся земного тепла.
— Світ зітхає важко, — продовжила вона. — Але це не знак твоєї перемоги. Це знак того, що час просить опори.
— Час просить тиші, — відповів Володар боліт, розправляючи плечі, немов підіймав гребені чорних хвиль. — Тиша — це я. У мене немає імені, окрім того, що шепоче твань у розколотих коріннях. Ім’я пам’ятають мертві. Живі забувають.
— І все ж ти прийшов, щоб поговорити, — відгукнулась Сира-Земля Мати. — Отже, боїшся того, що врешті заговорить без тебе.
Його сміх пролунав, як гул тріснутого дзвона.
— Я боюся лише одного: вогню. Він здатен показати обличчя тим, хто любить ховатися в нікчемному світлі. Тому я приходжу завчасно з дощами з попелу, що душать коріння, із темрявою, яку не розрізати жодною піснею. І цього разу я не сам.
Болото стишилося. З туману вийшли безликі тонкі постаті, мов тіні тростини. Вони рухалися беззвучно, але кожен їхній крок залишав на воді темні кола, що провалювалися вниз.
— Діти забуття, — промовила Сира-Земля Мати. — Ті, в кого забрали імена.
— Я лише даю їм притулок, — в голосі Володаря боліт було щось схоже на тепло, але воно було холодним, як торкання намулу. — У вашому світі для них не залишилося місця.
Навколо раптом зашелестіло листя, немов пергамент від вітру. Чорна ніч прорізалася тонкою золотою лінією, як пір’їна. А далі розгорнулась вгору, і з темряви виринула Жар-птиця.
Вона народилась з полум’я і пам’яті про світанок. Кожен помах її крил посилював світло неба так сильно, що місяць тьмянів, мов свідок, викритий під присягою.
— Ти, як завжди, хапаєшся за чужі рани, — мовила Жар-птиця, сідаючи на суху гілку старого Дуба. — Їхні імена не забрав світ. Їх відібрали ті, хто боїться чужої сили. Ти ж просто користуєшся цим зі страху.
— А ти знову говориш, ніби від світла всім стає тепло, — Володар боліт посміхнувся. — Скажи, пташко, скільки імен поцятковано попелом завдяки твоєму співу? Скільки сердець згоріло, кинуто в полум’я на честь «оновлення»?
— Вогонь не спалює того, хто живе правдою, — відповіла Жар-птиця. — Він лишень відділяє листя від гнилих гнізд.
— А гнізда від пташенят? — Володар боліт ступив наперед. — Чи твої крила бережуть тільки тих, хто вміє співати твоєю мовою?
Сира-Земля Мати стишила їх поглядами.
— Досить суперечок, що пахнуть старою кривдою. Нас сюди покликав корінь, а не образа.
Вона навела руку — і очерет розійшовся, відкриваючи темний острівець у самому серці Трясовини. Там стояв Дуб. Високе тіло світу, тріснуте блискавкою на дві половини. Розколина пульсувала світлом. А в ній билося серце у полум’ї.
— Він прокинувся, — прошепотіла Жар-птиця. У її голосі жило те, чого не було у словах Володаря, — обережність. — Він давно мовчав.
— Серце Дуба, — сказала Сира-Земля Мати. — Це вузол шляху. Коли він палає, межа між світами тоншає. Ми всі це знаємо.
— Саме тому я тут, — Володар боліт пильно дивився на тріщину в корі. — Коли межі стають тонкими, з’являються ті, хто називає себе «обраними». Вони кладуть долоні на кору й бачать. А потім або горять, або топлять інших. Щоб не згоріти самим.
— Пам’ять — це не вина, — тихо обізвався новий голос. З води піднялася жінка в темній подобі. Її волосся лилось, як нічна ріка; її очі сяяли сріблом. — Карати слід тих, хто краде пам’ять. А не тих, хто її відкриває.
Марена ступила на крижану плівку, що народилася під її ногами, і пішла до Дуба, не лишаючи слідів.
— Ти завжди приходиш, коли слова стають важчими за діла, — сказав Володар боліт. — Чи не ти навчила людей стирати імена померлих із каменю?
— Я навчила їх називати кінець своїм іменем, — відповіла Марена. — Ти ж — навчив боятися початку. Не плутай.
Сира-Земля Мати нахилилася до Дуба, притуливши чоло до кори. У її доторку жила змова старих друзів.
— Він говорить, — сказала вона. — Хоче, щоб ми чули, а не сперечалися.
Полум’я в серці Дуба на мить посилилося. Світло ніби просвічувало кожного з присутніх наскрізь, показуючи те, що ніхто не хотів бачити: невисловлені страхи, недолюблені імена, нерозпізнану провину.
Володар боліт раптом відступив на крок. Здавалося, він побачив у собі щось таке, чого навіть твань не могла проковтнути.
— Я прийшов за полум’ям, — мовив він. — Не за видивами. День, коли вогонь вийде на свободу, близький. Якщо я не зупиню його тут, він випалить усе, чим я правлю.
— Ти не правиш, — лагідно промовила Сира-Земля Мати. — Ти притримуєш.
— Я бережу, — виправив Володар боліт. — Те, що не може тримати себе само.
Жар-птиця змахнула крилами й злетіла вище Дуба. Полум’я серця відповіло: теплим розкриттям, яке було ближче до дихання, ніж до пожежі.
#3233 в Любовні романи
#884 в Любовне фентезі
#930 в Фентезі
#202 в Міське фентезі
Відредаговано: 12.12.2025