Розділ 17

Ночі й дні в Київській психлікарні не мали меж. Лише лінії світла на стіні, які повзли, змінюючи форму, як хвилі. Минуло кілька днів, як ми з новенькою звикли одна до одної. 

Вона перестала пити таблетки — і світ почав повертати їй кольори. Я бачила це у її очах. Раніше вони були тьмяні, мов вода під льодом. Тепер у них з’явилося життя. І злість. А злість — це завжди добрий знак. Це означає, що людина ще бореться.

Того ранку ми обидві прокинулись від звуку сирени. Десь кричали. Хтось, мабуть, зірвався. У тому місці це бувало часто. Я прислухалася: глухі кроки, брязкіт ключів, хтось когось заспокоює. Потім усе зникло. Знову запанувала тиша.

Новенька сиділа на ліжку, обійнявши коліна. Темне й розкуйовджене волосся спадало їй на обличчя. Вона дивилась у вікно, але, здається, бачила щось інше.

— Ти не спала, — прошепотіла я, щоб не злякати її.

— Мені снилось, — відповіла вона, навіть не повертаючись.

Її голос був тихий, але в ньому жила дивна впевненість, наче той сон був не просто сном.

— Що саме?

Вона повільно підвела очі. У зіницях був відблиск світла, схожий на віддзеркалення води.

— Озеро, — сказала вона. — Велике. Холодне. І я стою посеред нього, але не тону. Під ногами не дно, а лід. І в ньому тіні. Обличчя. Мої, не мої, не знаю. Вони дивляться вгору. Чекають.

Я мовчала, бо знала: сни тут не сни. Це пам’ять, що шукає шлях додому.

— Коли я прокинулась, — продовжила вона, — мені здалося, що пальці мокрі. Я торкнулась, а вони холодні, як після крижаної води.

Я підвелась і сіла навпроти.
— Це вперше такий сон?

— Ні, — вона похитала головою. — Але сьогодні я вперше побачила берег. На ньому хтось стояв. Я не бачила обличчя. Тільки силует. І від нього йшов дим… немов від вогню.

Я завмерла. Сон з озером і димом — це було занадто знайомо.

Дана повільно перевела погляд на мене.
— На огляді. Тоді, коли мене тільки привезли сюди. Вони сказали, що знайшли мене біля води. На березі якогось озера. Без свідомости. І з обмороженими руками. Я не пам’ятала, як туди потрапила. Тільки те, що було дуже холодно. І що я когось кликала.

— Кого?

— Не знаю. Але… — вона заплющила очі. — Коли медсестра назвала мене «пацієнтка 28», я майже сказала їй: «Мене звати Дана». Це слово саме вислизнуло. І я зрозуміла — це ім’я в мені жило вічність.

Вона вимовила «Дана» — і повітря наче затремтіло. Ім’я з води. З глибини.

— Гарне ім’я, — сказала я. — Справжнє.
— Я теж так думаю, — тихо всміхнулася вона. — Воно звучить… як пам’ять.

Ми мовчали. Світло у вікні трохи змінилося, стало синішим. Я помітила, що на тумбі стоїть склянка з водою, залишена з ночі. Над нею ледь помітно почала підійматись пара.

— Ти віриш у сни? — запитала Дана раптом.
— Залежить, які сни, — відповіла я. — Тут важко не вірити у все, що лишає відбитки.

Дана простягла руку до склянки.
— Мені здається, вода пам’ятає, — сказала вона тихо. — Навіть те, що ми намагаємось згадати.

Її пальці торкнулися скла. Спершу нічого не сталося. Згодом я побачила, як тонка плівка криги з'явилась від її дотику. Ледь помітна, але справжня. Вода замерзла. Серед криги виникло тремтливе відображення її обличчя. Немов Дана дивилася на себе з іншого боку дзеркала.

Я затамувала подих. 

Дана забрала руку. Крига тріснула й розтанула за кілька секунд. 

— Ти бачила? — прошепотіла вона.
— Бачила.
— Я не знаю, як це… вийшло. Просто… здалося, що всередині мене хтось прокинувся.

Я кивнула.
— Це не «хтось». Це ти. Справжня.

Її плечі тремтіли. Я знала цей стан. Так тіло реагує, коли пам’ять повертається через кров.

— Тобі треба бути обережною, — сказала я. — Тут усе бачать. Навіть те, чого не повинні. Мене закували в ці рукавички не просто так.

— Я намагатимусь.
— Не «намагайся». Ховай. Завжди. Навіть від мене. Якщо треба, заперечуй.

Вона глянула на мене з подивом.
— Ти мені не віриш?

— Вірю, — відповіла я щиро. — Але віра не врятує, якщо хтось почне ставити питання.

Дана зітхнула.
— Ти сказала «ховай». А як ховати те, що відчуваєш?

— Як усі ми. Усміхайся, коли страшно. Малюй, коли боляче. І мовчи, коли хочеш кричати.

Вона кивнула, наче запам’ятовуючи. Потім запитала:

— За що вони тебе так?

— Лікарню мало не спалила.

 — А ти… давно тут?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що вибратись звідси важко. Але недостатньо, щоб перестати шукати вихід.

— Я б боялась.
— Страх — це теж частина шляху, — промовила я. — Головне, щоб він не сковував тебе повністю.

Вона вперше всміхнулась.
— Ти говориш, як учителька.
— Може, колись і була, — відповіла я.

Ми сміялись тихо. У тій лікарні навіть сміх треба було дозувати, щоб не викликати підозри.

І в ту мить я побачила: у її очах з’явилося те саме світло, яке я колись бачила в аудиторії Академії, коли стихійники вперше торкались сили. Справжній тремтливий відблиск пам’яті.

Мені хотілося сказати, що я теж бачила подібне озеро, теж відчувала той холод, теж кликала когось крізь туман. Але я знала: ще не час.

Ми сиділи поруч, мов дві частини одного відбитку. За стіною щось клацнуло. Можливо, замок чи камера, що прокинулась. Та ми не рухались.

— Вогненна, — сказала вона пошепки. — Я думаю… це озеро мене не відпустило.
— Озера не відпускають, — відповіла я. — Вони пам’ятають.

Її погляд зустрів мій. У ньому жили глибина і страх, і сила водночас. Дана не знала ще, що це тільки початок. Але я знала.

Коли прокидається вода, вогонь не спить.