Розділ 16

Після обіду нас повели в ігрову кімнату. 

«Заняття для емоційного розвантаження» — так вони це називали. Насправді ж це була діагностика.

Кімната нагадувала акваріум. Прозора, але задушлива. Світло било з ламп і відбивалося від столів, ковзаючи по наших обличчях.

Тих, хто малював надто похмуро, відводили «на розмову». Тих, хто відмовлявся від фарб, «заспокоювали». А тих, хто малював занадто яскраво, «ізолювали».

Я знала правила. Треба бути нейтральною. Малювати без емоцій і без різких ліній. Бути кольором, який ніхто не запам’ятає.

Стіни були блідо-зелені, підлога — стерильно сіра, запах акварельних фарб змішувався з дезінфектором і чимось, що нагадувало страх. Кожен тут був чимось зайнятий.

Марфа сиділа біля стіни, малюючи очі. Великі, дрібні, чорні, сині. Сотні очей, що дивились у різні боки. 

Вона казала: «Якщо вони бачать, то я ще існую».

Семен шепотів комусь невидимому, розмішуючи фарбу в баночці, поки вона не ставала каламутно-сірою, як брудна вода після дощу. Іноді він усміхався тій істоті, яку, здається, бачив лише він.

Серафим сидів навпроти дверей і навіть не торкався аркуша. Лише дивився на нього. Кожного разу він казав одне й те саме: «Стіна відповість». 

Кіра малювала нервово й швидко. Її руки не слухались, але рухались точно. Будинок без дверей, без вікон, із дахом, що звужувався донизу, ніби ковпак. Коли аркуш ставав темним, вона брала новий. Будинок за будинком, поки фарба не висихала на пальцях.

Дідусь Харитон, єдиний, хто ще мав щось від гідности, сидів рівно, наче в ньому залишився слід минулого. Він креслив кола. Ідеально рівні. Кожне коло вкладалося в інше, доки аркуш не перетворювався на глибоку спіраль. «Ворота додому», — казав він. І цього разу ніхто не сміявся.

А новенька сиділа осторонь. Медсестри кликали її лише за номером: пацієнтка 28, бо вона ще не згадала свого імені. Дівчина мовчала. Вона виливала воду, змішану з синьою фарбою на папір і дивилася, як та розтікається, утворюючи плями, схожі на розмиті континенти. А потім спостерігала. Фарба текла, як спогади, які не можна повернути назад.

Я дивилася на її малюнки й відчувала, між нами є щось спільне. 

Я сіла біля вікна. Пензель ковзнув по паперу. Сині кола. Хвиля. Спіраль. Рух, що сам собою народився. Той самий, який я бачила у воді в його склянці напередодні.

І тоді я його відчула. Ще до того, як побачила. Повітря стало важчим, прохолоднішим. Світ ніби притих.

Він сів біля мене. Хлопець з Уроборосом на шиї. Його обличчя було частково в тіні, а профіль розчинявся у світлі з вікна. Він удавав, що малює, але пензель не торкався аркуша. Його спокій був настільки глибоким, що здавався рухом у зворотному напрямку.

Медсестра ходила між рядами, спостерігаючи за нами. Її байдужий, але пильний погляд ковзнув по мені.

Я опустила очі. Малювала, ніби все ще була зосереджена на хвилях. Але в голові калатало: «Не дивись. Не видай себе. Не зараз».

Коли вона відійшла до Марфи, я обережно, на відстань двох подихів, підсунулась до нього трішки ближче. Він підняв очі. І зробив короткий, майже невидимий кивок.

Я зрозуміла, що можна, і прикрила губи рукою, ніби витирала фарбу.

— Давно ти тут? — прошепотіла.
— Достатньо, щоб знати про камери, — його губи ледь ворухнулись.
— І ти все це бачиш? — я завмерла. Холод пробіг шкірою.

— Вода допомагає. Те, що ми не повинні бачити, вона показує, — його голос був м’який, низький і водяний. Слова ковзали, не залишаючи сліду.

Медсестра пройшла повз. Ми замовкли, схилившись над аркушами.
— Ти добре маскуєшся, — прошепотіла я.
— Вчусь у кращих, — відповів він тихо з легким відтінком іронії.

Я хотіла продовжити нашу розмову, але треба було бути обережною. Я нахилилась нижче й, удаючи, що змішую фарбу, прошепотіла:

— Я бачила тебе вчора.

— Знаю.

— Ти теж помітив?

— Важко не помітити когось, хто бачить більше.

Фарба на моєму аркуші текла далі. Вона слухала нас. Кола розходились, немов від вітру.

— Здається, ти не такий, як усі, — сказала я тихо.
— Тут усі не ті, ким здаються, — відповів він. — Усі грають ролі. 

Його голос був стриманий, але в ньому відчувалась глибина й пам’ять, що не належала цій будівлі.

— Твоє ім'я таємниця? — спитала я ледь чутно, хоча знала, що ризикую.

 Медсестра зупинилась біля Серафима, щось записала у блокнот.
Ми чекали, поки вона віддалиться.

— Синевир, — прошепотів він, як дощ у тишу. 

Це ім’я я вже колись чула.

У ту ж мить перед очима спалахнуло видіння.

Магічна Академія.

Простора авдиторія, зведена з темного каменю, що вбирає звук. Під високою стелею — витончені арки, на яких пульсують символи стихій: спіралі води, язики полум’я, лінії вітру, насічки землі.
У повітрі стояв запах сухих трав, старих книг і озону після грози.
Кожне слово викладача здавалося частиною закляття.

«Стихія води — це не про спокій», — промовив він повільно, наче вимовляв істину, яку боїться спотворити.

 «Це пам’ять. Вода пам’ятає не лише дощі, але й ті сльози, що ніколи не впали. І той, хто забуває, ким був, втрачає її силу».

Його голос лунав глухо, але вібрував у грудях, ніби хвиля торкалася кісток.

Перед нами стояла звичайна чаша з водою, але світло в ній відбивалося, мов живе серце. 

Викладач кивнув Синевиру. Він підвівся. Його хода була повільною, але впевненою, як течія, що не знає сумніву.

Світло від свічок лягало на його плечі, і мені здалося, що в ньому є щось давніше за нас усіх. Він підняв руку, не торкаючись чаші.

І вода зрушила. Спершу ледь помітно, потім сильніше. Вона здіймалася, обертаючись навколо долоні, створюючи прозорих зміїв, що крутяться у повітрі. Їхні тіла сяяли срібним світлом, і кожна крапля здавалась оком, що бачить усе.