Розділ 15

Вікно дихало холодом. Батарея постукувала глухо, як серце старого будинку, що ніяк не могло звикнути до того, що відбувалось у власних стінах. Новенька лежала на боці, дивилась кудись повз мене, ніби за мною було інше життя, яке вона намагалася пригадати.

Клацнув замок.
Двері відчинилися різко, і в повітрі розлився сухий запах антисептика. Увійшла медсестра.

 — Ліки, — сказала вона буденно, так, ніби роздавала цукерки, а не те, від чого люди тут ставали тінями.

Жінка похилого віку, з лицем, на якому зморшки були не від усмішок, а від контролю. Повіки важко кліпали. Руки тремтіли. Сині вени виступали, мов струни під тонкою шкірою. Вона не дивилась нам у вічі. Просто поставила дві пластикові чарочки на тумбу: по таблетці в кожній і склянку води на двох.

— Випили й показали, — мовила рівно, без жодної емоції.

Я вже знала цей ритуал. Маленька біла таблетка. Але через тиждень після неї люди ставали іншими. Спершу повільними, потім байдужими. Згодом тихими, мов порожні кімнати після виселення. Вони переставали питати. Навіть про себе.

Я взяла склянку. Вода холодила пальці. Таблетка лягла на долоню. Зробила вдих. Потім ще один. І піднесла долоню до рота.

Я торкнулася таблетки кінчиком язика. Мить — і напруга в мені стиснулася. Затисла таблетку між язиком і верхньою десною, глибоко, за кутнім зубом. Зробила ковток. Вода сповзла горлом, холодна, як лід. Зовні все виглядало ідеально. Я навіть відкрила рот і показала язик.

 — Добре, — медсестра кивнула.

Новенька чесно ковтнула свою таблетку, винувато запивши її водою.

— Пацієнтко 28, рот відкрий! — суворо наказала медсестра.
Новенька слухняно це зробила.
— Добре, — медсестра поставила галочки в картці й пішла, лишивши по собі запах антисептика. 

Двері зачинилися, замок клацнув. Тиша знову обняла палату.

Я дістала серветку з-під подушки, відвернулась до стіни й з-поміж губ виплюнула таблетку. Вона була вже гірка, розкисла, але я звикла. Загорнула в серветку, запхала в шов під матрацом, де вже було кілька таких самих скручених крихітних пакунків — «мій маленький цвинтар покірности».

— Ти… не випила, — раптом промовила новенька.

Її голос прозвучав так, ніби вона зізналася в злочині.

Я повільно обернулась.

— Ти занадто спостережлива.

— Я… випадково, — вона стиснула пальці так, що побіліли кісточки.

— Я не хотіла. Просто… ти так усе зробила… вправно.

— Бо я не хочу ставати овочем, — відповіла я чесно. — Від них голова пливе. Ти ніби є, але ніби тебе вже нема.

Вона дивилась на мене широко розплющеними очима, блакитними, у яких тлів той бурштиновий вогник.

— У тому білому бусі з чорними вікнами, — сказала вона тихо, — вони теж казали, що я занадто спостережлива. Тоді й вкололи. Може, тому я тут.

— Тут усі «тому я тут», — буркнула я й відчула, як усередині, у грудях грудьми, ворухнулась підозра. — А може, тебе сюди й привезли, щоб ти дивилась, хто не п’є?!

Вона на секунду розгубилась. Це була дуже жива реакція. Не навчена.

— Тебе… перевіряли? — спитала вона.

— Завжди, — я лягла на бік, підперла голову долонею в рукавиці. — Тут думають, що якщо ти тихенька, то зручна. А якщо ти зручна, то під контролем.

— А ти… не зручна?

— Я жива.

Ми знову замовкли. Тиша між нами була вже не холодною, а настороженою, ніби дві кішки побачили одна одну вперше.

— Чому ти не хочеш? — нарешті спитала вона. — Вони ж… роблять легше.

— Легше кому? — я подивилася їй прямо в очі. — Тобі? Чи їм?

Вона відвернулася.

— Я просто… — вона зітхнула так тихо, ніби боялася, що її почують за стіною. — Я не пам’ятаю, хто я. І думала, що може… може, через ліки згадаю.

Я мало не засміялася. Не тому, що це було смішно. Це було боляче. Просто така наївна думка. Приїхати в психлікарню, випити таблетки… і згадати, хто ти. Тут ліки не повертають пам’ять. Вони її з’їдають.

— Вони не повернуть, — сказала я. — Вони витруть.

— Але ти щось пам’ятаєш, — її погляд став уважнішим. — Ти вночі… ти говорила уві сні. «Академія». «Крила». «Гра». Я чула.

— Я справді говорила? То ти не спала? — тихо запитала я.

— Не змогла, — вона знизала плечима. — Тут… холодно. І стіни шумлять.

Стіни тут і справді шуміли. Вони жили своїм життям.

Я подивилась на неї ще раз. Вона сиділа на ліжку рівно, з прямою спиною. Обличчя юне, але не дитяче. У вилицях якась гордість. Таких не кидають сюди просто так. І в мене знову виникла думка: «Чому її підселили саме до мене?»

— Слухай, — я сказала спокійно, хоча в грудях запульсувало. — А вони тобі казали, чому саме в мою палату?

— Ні, — вона здригнулась. — Але на огляді вони казали, що тут буде безпечно. І все.

«Безпечно?», — повторила я подумки. У цій будівлі це слово звучало гірше, ніж «небезпечно».

— І ти просто… погодилась?

— А що я мала робити? — в її голосі раптом з’явилась гострота. — Я прийшла до тями в машині. Вони були в масках. Вони не відповідали на мої питання. Один тримав за плечі. Я поворухнутись не могла. Вони вкололи щось — і я тут. Я не просилась до тебе в палату! Мене принесли!

— Добре, — я видихнула. — Значить, будемо вважати, що нам просто пощастило.

Вона не всміхнулася. Але подих у неї вирівнявся.

— Слухай, — вона заговорила тихіше, — а якщо вони дізнаються, що ти не п’єш?

— То зроблять укол, так як тобі в білому бусі з чорними вікнами, — просто відповіла я. 

— Але я… я бачила.

— І ти можеш здати мене, — я поглянула на неї пильно. — Це теж варіант.

Вона широко розплющила очі.

— Ні! Я не з таких. Я сама не хотіла пити! — швидко промовила вона. — Просто… ти ж бачила… я не змогла так, як ти.

Її очі потемніли, як небо перед зливою. Погляд став глибшим. Вона вдихнула різко, ніби згадала біль, про який не хотіла говорити. Тіло напружилось, плечі ледь здригнулись, і я відчула її щирість.