Розділ 14 

Їдальня дихала холодом металу й варених овочів. Повітря пахло, як стерильна тиша перед бурею. Ні життя, ні смерти, лише механічна рівновага. Світло ламп було тьмяне, мов його пропускали крізь воду; воно хиталося, відбиваючись у нержавійці столів, створюючи ілюзію руху навіть там, де панував застій.

Пацієнти сиділи рядами, мов тіні, вирізані з одного сірого полотна. Кожен їхній рух був повільний і відточений, як у ляльок, що навчилися імітувати людське життя. Ложки дзенькали об миски, ніби відбивали  бездушний пульс цього місця.

Іноді здавалось, що саме приміщення ковтає звуки. Розмови не народжувалися, бо тут не було слів. Лише подихи й приглушений стукіт посуду. Тиша мала вагу. Вона осідала на плечах, проникала під шкіру, стискала горло, як дим.

Вікна вкриті тонкою плівкою конденсату. Світло ззовні ледь просочувалось усередину, немов боялось доторкнутися до цього простору. Світ тут здавався перекошеним. Час рухався назад, а кольори витікали з реальности, залишаючи холод і сірість.

Навіть їжа тут не мала смаку. Ніби все, що колись могло бути живим, пройшло крізь фільтр.

Я сиділа в найдальшому кутку, за столом біля батареї, і перемішувала ложкою рідку кашу, коли він увійшов.

Той самий хлопець, що завжди мовчав. Його кроки були беззвучні, наче він не торкався підлоги. Русе волосся блищало, ніби він щойно вийшов із дощу. Очі глибокі, синьо-зелені, з відблиском світла, що нагадував рух води на сонці.

На шиї, просто під коміром лікарняної сорочки, я знову побачила татуювання — змія, що змикалася в колі й кусала власний хвіст. Я знала, це Уроборос — символ нескінченного кола, початку й кінця.

Він сів за сусідній стіл, і повітря навколо стало важчим. Він мовчав. Але тиша поруч із ним звучала глибше. Я відчула, як щось усередині мене насторожилось, упізнаючи силу, що спала в ньому. 

Він довго дивився у свою склянку з водою. Занадто довго. Погляд його був зосереджений, ніби в тій прозорій глибині він бачив щось більше, ніж просто відбиття лампи.

І тоді вода ворухнулася. Спершу ледь помітно, як від подиху. Потім сильніше, утворюючи кола, що розходилися все ширше. Повітря навколо стало прохолоднішим, у ньому з’явився аромат дощу.

Кола закрутилися спіраллю, і вода почала здійматися вгору. Спершу на міліметр, потім на сантиметр, далі ще вище, поки не зависла тонким прозорим стовпом, що тремтів, як жива істота. Вода дихала.

Навколо склянки здіймалася пара, що світилася під лампою м’яким сяйвом. На мить мені здалося, що у воді проявилися обриси крил. Прозорі, тендітні, і водночас могутні, як у створінь, які колись літали між світом води та світом повітря.

Ніхто інший, крім мене цього не помітив. Пацієнти сиділи, втупившись у свої тарілки, немов загіпнозовані. Світ ніби вирішив приховати цю мить лише для нас двох.

Він підняв голову і наші очі зустрілися. Усе зупинилося. Навіть лампа перестала гудіти. Світло застигло. Час перестав рухатись.

У його зіницях блиснув холодний вогонь. Той, що належить глибині, коли вода віддзеркалює блискавку. Мені вистачило одного його погляду, щоб зрозуміти.

Він не був людиною. Або принаймні не лише людиною. Його присутність тягнула, мов течія, і я вже не могла відвести погляд.

Вода у склянці здригнулася і впала. Краплі розкотилися столом, але не залишили жодного мокрого сліду. Наче ця вода не належала нашому світові.

Хлопець відвів погляд — і чари зникли. Лампа знову загуділа. Звук ложок повернувся. Моє серце билося так гучно, що, здавалося, його чують усі.

Він повільно підвівся, не кинувши жодного погляду в мій бік, і пішов. Склянка залишилась на столі.

Пізніше я сиділа в палаті й згадувала кожну деталь. Його рухи. Тінь на щоках. Ту секунду, коли світ завмер між нами. Кожна хвиля у воді оживала в пам’яті. І з кожною хвилиною я розуміла, він не такий, як всі.

Він один із нас. Тих, про кого в коридорах шепочуть ночами. Тих, кого привозять без імен і прізвищ, під кодами, у білих бусах з чорними вікнами. Тих, кого ця лікарня боїться більше, ніж звичайних пацієнтів.

Його погляд був холодний, але не ворожий. І спокійний, як ріка перед паводком. У кожному русі — точність, що межує з небезпекою.
У кожному жесті — щось первісне, доісторичне, як пам’ять самої води. 

Я думала про нього до ночі. Дощ за вікном бив у скло, і краплі складалися у візерунки: спіралі, такі самі, як у його склянці. Мені здалося: вони рухаються в одному ритмі. Вода впізнавала його. Навіть тепер. Може, це був збіг. А може знак.

Світ раптово розчинився. Усе зникло, ніби хтось прибрав звук із реальности. І я побачила воду. Багато чистої води. Вона текла не вниз, а вгору, і в її глибині з’явилися обличчя. Одне з них я впізнала.

Моя наставниця. Жінка з Академії. Її волосся, колись срібне від часу, тепер сяяло, мов струмки під місяцем. Її голос лунав усередині мене.

«Коли вода здіймається проти гравітації, це не магія, Вогнено!» — промовила вона, і її слова залишили у повітрі кола, немов звуки теж стали хвилями.

«Це пам’ять. Пам’ять, що шукає шлях до свого джерела».

Навколо неї краплі світла. Вони перетворювалися на символи: кола, хвилі, змії, що кусали власні хвости. Уробороси. Вони горіли м’яким світлом і зникали, щойно я намагалася торкнутися.

«Пам’ять сильніша за час, що може стерти сліди.
І коли стихія забуває своє ім’я, вона слабшає.
А коли згадує, прокидається весь світ». — продовжував її голос.

Її очі, глибокі, як озеро, і теплі, як сонце, що світить крізь нього, дивилися просто в мої.

«Він пам’ятає. Він знає. Він спадкоємець водяних зміїв. Син глибин і неба. Той, хто може стати дощем, туманом і хвилею. Той, у кому пам’ять води говорить із полум’ям». — прошепотіла вона.

Навколо мене здійнявся м’який водяний вітер. Краплі ніжно торкались шкіри, і кожна з них ніби залишала спогад: шепіт озера, блиск грому, сміх з мого дитинства.