Розділ 13

Ранок почався, як і всі попередні, з тихим дзенькотом ключів у коридорі. Повітря пахло стерильністю, металом і приглушеним страхом. Десь далеко за стінами чулося клацання замків, від якого тіло звикло здригатись, навіть якщо душа давно притерпілася.

Двері відчинилися без стуку. Увійшла медсестра з обличчям без жодної емоції.

— Новенька, пацієнтка 28, зі мною, — промовила вона строго.

— А куди? — спитала вона, намагаючись не звучати надто зацікавлено.

— На огляд, — Ти ж щойно приїхала! — звернулася вона до дівчини, — треба перевірити твій стан.

Новенька, ще сонна й бліда, підвелася. Її трохи наляканий погляд ковзнув по мені. Вона кивнула, мов вибачаючись за те, що мусить іти, хоча й не знає куди. Медсестра розвернулась і рушила до виходу, дівчина — за нею. Двері тихо зачинилися. І палата знову наповнилася звичною порожнечею.

Я залишилася одна із тишею. А разом із нею приходили думки. Що це за місце, куди привозять таких, як ми? Тих, хто нічого не пам’ятає. Тих, у кому спить щось  небезпечне й неконтрольоване.

Я згадала, як принесли новеньку. У ній було щось, що не належало цьому світові. І водночас щось дивно знайоме. Чому її поселили саме до мене? Може, лікарня зробила випадковий крок.

Я пройшлася палатою — три кроки до вікна, чотири назад. Ґрати на шибці відкидали смужки світла, схожі на обплутані ланцюги. Сонце ніби намагалося проникнути сюди, але не могло.

Обличчя новенької не виходило з голови. Надто гарна для цього місця. Надто справжня. У її спокої відчувалася напруга, як у звіра, що прикидається мертвим, поки не вирішить, накинутись чи втекти.

Я сіла на ліжко, притиснувши руки в рукавицях до колін. Метал холодив, допомагаючи мислити.

Скільки таких, як вона, вони ще тримають тут? Скільки привозять ночами, коли ми спимо?

Може, ця лікарня — місце, де збирають тих, хто не вписується у матричну систему координат?

Я підійшла до дзеркала. Втомлене обличчя, але очі вже не порожні. У них жеврів ледь помітний вогник.

— Ти змінюєшся, — прошепотіла я. — І вони це бачать.

Може, саме тому її й поселили сюди. Щоб спостерігала. Щоб перевіряла, наскільки я готова. Щоб стримала, якщо в мені щось прокинеться. Може вони помітили, що я не п’ю їхні таблетки? І вирішили, що найкращий спостерігач — той, хто виглядає таким самим поламаним, як я?

Я відвернулася від дзеркала. Але сумніви залишилися.

Її очі. Надто щирі. Її руки. Надто слабкі, щоб тримати чиюсь довіру на гачку. І все ж… у цій лікарні навіть слабкість могла бути частиною плану.

А якщо все навпаки? А якщо вона — не їхня тінь, а ще одна полонянка? Якщо її теж тестують?

Я згадала, як уночі іноді чути приглушені крики. Хтось проходить огляд. Може, її повели не на обстеження, а на вимірювання сили.
Може, хочуть зрозуміти, як приборкати тих, у кому горить те, чого вони бояться.

Я глянула у вікно. На подвір’ї пацієнтів вели строєм, як тіней на мотузках. Усі вони здавалися однаковими. Та якщо придивитись уважніше, можна помітити тих, хто іноді підіймав голову на небо.

І мені здалося, що саме вони справжні. Бо лише ті, хто дивиться вгору, пам’ятають, як це, горіти.

Може, ми всі — уламки однієї стихії, розкидані по різних тілах. Може, ця лікарня — в’язниця, де з нас вибивають магію, щоб їхній світ міг спати спокійно. 

І раптом з’явилось видіння. Світ довкола зник, наче його змило хвилею полум’я. Перед очима Академія. Та сама, що снилася мені безліч разів: високі арки з темного каменю й дерева, запах старих книг, світло від смолоскипів.

Посеред зали стояла висока жінка в темно-зеленому плащі.Світле довге волосся спадало на плечі. Обличчя я не бачила повністю, його огортав м’який серпанок. Але голос… голос я пам’ятала до болю.

— Стихію можна приборкати лише тоді, коли вона не знає, що вона стихія, — промовила вона повільно, і її слова лягали мені на серце, як печать.

Полум’я в смолоскипах завмерло. Повітря стало щільнішим. Я намагалася щось сказати й зробити крок до неї, але не могла. Жінка підняла руку, і на її долоні спалахнула іскра.

 — Пам’ятай, Вогнено, — її голос лунав уже звідусіль, — справжня сила не підкорюється, її приймають.

Під ногами розчинилась підлога, і я полетіла на багаття. Здавалося, саме небо горіло, а я стояла посеред цього полум’я. Але вогонь не палив, лише зігрівав.

Коли я розплющила очі, палата була на місці. Знову тиша, холод і біле світло лампи, що миготіла над головою.

Видіння залишило відчуття, ніби мене торкнулась пам’ять світу. І в тому дотику я вперше відчула: вогонь у мені не прокляття. Він — мій поклик.

Якщо новенька теж така, як я. Якщо зараз її «оглядають», вимірюють, тестують? Якщо вона в небезпеці? А може, вже запізно.

Я провела пальцем по холодному склу вікна. На поверхні залишився тьмяний слід — іскра, що згасла, не народившись.

— Може, і мене тестують, — прошепотіла я. — Через неї.

Бо вогонь без нагляду росте, але під наглядом мутує. Може, вони хочуть не загасити мене, а зрозуміти, як я палаю?

Я всміхнулася. Відчуття тепла під рукавичками оживало, як весна після довгої зими. Вогонь ніколи не спить. Він лише чекає повітря.