Розділ 12

Темрява сповзала зі стін, як вода.
Світло лампи тремтіло, і тіні розцвітали в кутках. Він стояв біля вікна. Іскри спадали з його плечей, розчиняючись у повітрі, — наче крила, створені з полум’я, горіли зсередини, але не згорали. Його присутність наповнювала простір теплом і тривогою водночас.

— Навіщо ти приходиш, якщо не можеш допомогти? — спитала я, ледь дихаючи.

Він нахилив голову, і полум’я в його очах спалахнуло глибше.
— Бо я пам’ятаю, — сказав тихо. — І хочу, щоб пам’ятала ти.

— Пам’ять нічого не змінить, — прошепотіла я. — Вона тільки болітиме більше.
— Помиляєшся, — відповів він. — Пам’ять — це вогонь. Її не можна загасити. Вона спалює біль, але залишає істину.

— А якщо істина — це біль?
— Тоді нехай горить, — сказав він. — Бо лише в полум’ї народжується нове.

Я дивилась на нього й думала: як це — не боятися вогню, який живе у твоїх жилах? Як навчитися не тікати від себе? Бо іноді найстрашніша темрява — це та, що всередині. Її не видно іншим, але вона пожирає тебе мовчки, ще й посміхається

Його слова залишали у повітрі шлейф жару. Я простягнула руку — і пальці пройшли крізь полум’я. Воно не пекло, але серце здригнулося, ніби хтось торкнувся його зсередини.

— Коли ти зрозумієш, — прошепотів він, — ти зможеш вийти звідси.
— Звідси не виходять, — мій голос зламався. — Тут усе замкнено.
— Замкнено — тільки для тих, хто вірить у стіни, — відповів він. — А ти з вогню. І вогонь не визнає кліток.
— Ключ, — я ледве вимовила. — Де ж він?
— У тобі. І коли ключ знайде замок — прокинеться світ.

Його тінь тремтіла. Світло згасло — і він розчинився. Та повітря ще довго пахло димом і небом після грози.

Ранок зустрів мене ніжним сяйвом. Я підійшла до вікна, спостерігаючи, як сонце повільно торкається скла. І в цьому сяйві я вперше побачила себе справжню.

Очі не боялися. Серце билося в такт світанку. А душа палала від пробудження.

Може, саме це і є — прокинутися в новому світі. Коли все навколо залишилось тим самим, а ти — інша. Стіни ті самі, але вони вже не здаються в’язницею. Бо в’язниця — це не стіни. Це страх.

Я більше не чекала, що мене врятують. Я сама вчилась рятувати себе. І в цій простій істині було щось схоже на магію. Бо справжня сила не приходить у грозі чи бурі. Вона приходить тихо, як перше світло світанку, що торкається темряви, і та не чинить опору.

Ми всі колись прокинемось, але не всі згадаємо, ким були, коли спали. І я пообіцяла собі, що згадаю. Навіть якщо доведеться пройти крізь полум’я. Навіть якщо світ знову спробує мене замкнути. Бо я — вогонь, що пам’ятає. І це лише початок.

***

Дзенькнув замок, мов короткий подих металу. Двері відчинилися, і в палату увійшла медсестра. 

— Ти матимеш сусідку, — сказала вона, і це прозвучало, як вирок.

Двоє санітарів внесли ще одне металеве ліжко. Від нього пахло стерилізатором. Коліщата пронизливо заскреготіли підлогою, залишаючи за собою сріблясті подряпини, схожі на шрами.

Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як вони обережно знімають із носилок дівчину. Спершу я подумала, що вона мертва. Бліда, мов віск, із майже прозорою шкірою, крізь яку проступали тонкі судини, немов нитки світла. Довгі вії відкидали тінь на щоки. Губи здавалися намальованими тонким дотиком художника. Волосся — темне, майже чорне, але коли на нього падало світло, воно сяяло кольором осіннього листя.

Вона була дуже красива. У цій красі не було м’якості й тепла, лише небезпека й спокуса. Вона нагадувала мені не людину, а спогад про людину. У її обличчі жила історія. Наче світ колись уже бачив її та злякався.

На шиї я помітила тонку жилку пульсу — єдине, що свідчило про життя. На руках проступали татуйовання, схожі на димові візерунки. Ніби колись полум’я торкнулося її й залишило відбиток як автограф.

Її поклали на ліжко.
— Обережно, — прошепотіла медсестра. — Вона ще спить.

Двері зачинилися, і тиша розлилася палатою. Я дивилась на новеньку й не могла відвести очей.

Вона дихала спокійно, але щоразу, коли її груди підіймалися, повітря у кімнаті стискалося. У кожному її подиху я відчувала глибинну силу. Може, це лише враження. Або попередження.

Вона спала довго. Години тягнулися повільно, І все ж, навіть крізь сон, у ній щось було інше. 

Я відчула, як лікарня змінює дихання. Її стіни ніколи не були мовчазними, та тепер вони наче прислухалися.

Коли новенька прокинулася, я відчула, як холод пробіг мені хребтом.

Її очі були незвичайні — блакитні, як каміння після дощу, але в самій глибині світився бурштиновий вогник. Погляд, у якому можна було потонути. Погляд, що бачив більше, ніж мав би.

— Ти в безпеці, — промовила я, хоч і не вірила у власні слова.

Вона мовчала. Її погляд ковзав по палаті й по мені — ніби вона шукала межі цього світу, щоб зрозуміти, як утекти.

— Де я? — спитала дівчина нарешті. ЇЇ голос був тихим і сипким, наче вона давно ні з ким не говорила.
— У лікарні.
— Чому?

Я знизала плечима.
— Це запитання тут ставлять усі.

Вона прикусила нижню губу. Потім прошепотіла:
— Я нічого не можу згадати, навіть свого імені, — її голос бринів, мов натягнута струна. 

Згодом, коли вечір опустився важкою ковдрою, вона почала говорити уривками:

— Я прокинулась у машині.

— У машині? — перепитала я.

— Так. У білому бусі з чорними вікнами.

Вона дивилась перед собою, не кліпаючи, ніби бачила те знову.

— Спершу я не розуміла, де я. Все пливло. Повітря було важке, холодне, з запахом металу й спирту. Я хотіла вдихнути глибше — не змогла. Щось стискало груди, немов невидимі руки.

Пальці дівчини мимоволі стиснули ковдру.

 — Наді мною стояли люди. Троє… чи четверо. Всі в білому. На обличчях були маски. Вони дивились на мене, але я не відчувала в цьому ні людяности, ні цікавости. Лише порожнеча. Я спробувала поворухнутись, але тіло не слухалось. Руки, мов камінь, ноги, наче не мої. Я лежала на ношах. Машина хиталася, двигун гудів, а за вікнами все чорне.