Розділ 11

Ніч розірвалася навпіл. У лісі запанувала така глибока тиша, що навіть місяць здавався мертвим. Земля здригнулась від живого подиху світу, який згадав своє ім’я.

З Трясовини здіймалися важкі клуби чорного туману, мов дим від спаленої пам’яті. Дерева тремтіли від страху. Навіть птахи завмерли на гілках, ніби саме небо забуло свою пісню.

І тоді з глибин боліт піднявся він. Його тінь розповзалася землею, як густе мастило, просочуючись у кожну тріщину, у кожен шрам ґрунту. Де він ступав — коріння гнило, вода чорніла, а небо ставало важчим, мов камінь.

Та цього разу він був не сам.

За ним ішло військо тіней — безликі постаті, що колись були людьми. Їхні очі палали порожнечею, а руки тягнулися до світла, наче прагнули розірвати його. Кроки в Трясовині лунали глухо й повільно — наче серце світу билося десь глибоко, під шаром багна.

— Вона пробудила себе, — промовив Володар боліт. — Але разом із нею прокинувся і страх.

— Страх? — озвалося болото. — Це не страх. Це пам’ять.

Він посміхнувся так, як той, хто не знає любові.
— Пам’ять — це і є страх. Бо хто пам’ятає, той знову відчуває біль.

Він розкрив руки, і з долонь потекли ріки чорної рідини. Вони текли лісом, спалюючи все гнилизною. Мох тлів, птахи падали мертвими, а з кожної тіні народжувались істоти — діти темряви, з порожніми очима й забутими іменами.

Але світ не мовчав.

Глибоко під землею заворушилося коріння. Воно пульсувало, наче серце, що згадало ритм. З глибин, де спала пам’ять про перші світанки, пролунав глухий гуркіт.

— Досить, — прозвучав голос, що йшов звідусіль. 

Весь ліс здригнувся. Дуби розплющили очі. Річки змінили напрямок течії. Каміння зашепотіло молитви.

З глибин виросла постать — вкрита мохом і квітами, з очима, що світилися зеленим полиском. То була Сира-Земля Мати.

— Знову ти, — її голос був лагідним і страшним водночас. — Знову вийшов із гнилі, щоб топтати мої поля?

— Твої поля давно вже мої, — відгукнувся він. — Світло забуло нас, Сира-Земля Мати. Час зрадив нас. Ми повертаємось по своє.

— По чуже, — поправила вона. — Ти завжди приходиш по чуже, Володарю боліт, і завжди програєш.

Його сміх пролунав, як ланцюги, що рвуться під землею.
— Програю? Ти справді віриш, що світло ще тримає рівновагу? Поглянь довкола — усе, що ти ростила, гниє. Усе, чому ти дала життя, помирає.

— А ти хіба живий? — її очі зблиснули. — Ти — лише пам’ять про гниль.

Коріння здійнялося, обвиваючи його тінь. Трясовина зашипіла, спалахнувши багряним сяйвом. Він засміявся.
— Ти забула, стара. Вогонь тепер не твій. Вона носить його в собі. І поки він горить — ти приречена.

— Вогонь належить усім, хто здатен його тримати, — відповіла Сира-Земля Мати. — А не тим, хто хоче його загасити.

Володар підняв руку — і небо розірвалося. З хмар посипався дощ із попелу. Кожна крапля, немов чийсь спогад і біль.

А в лісі бушувала буря. Володар боліт і Сира-Земля Мати стояли одне навпроти одного — дві сили, що не можуть співіснувати. Кожен їхній рух відлунював у світі людей:
коли він здіймав руку — гасли ліхтарі; коли вона стукала посохом — тріскали стіни.

Межа між світами танула. Раптом угорі спалахнула золотом крихітна іскра. Вона розкрилася, мов квітка, і з її серця вийшла Жар-птиця. Її крила сяяли світанковим полиском, а очі горіли, як два сонця, що сходять водночас.

— Досить, — промовила вона. — Ви обоє забули, заради чого існує життя.

— Замовкни, пташко! — загримів Володар боліт. — Світ гниє, і лише темрява здатна очистити його!

— Очистити? — голос Жар-птиці бринів, мов натягнута струна. — Ти просто топиш у болоті все, чого боїшся. Трясовина не дає життя, а лише пожирає.

Він підвів погляд, і в його тіні прокотилась лють.
— А ти що зробиш, пташко? Спалиш мене?

— Якщо доведеться, — відповіла вона. — Бо вогонь — це не кара. Це шлях додому.

Її полум’я розсікло темряву, і навіть болото завмерло, збентежене новим світлом.

З тіні вийшла Марена, богиня забуття. Її волосся розтікалося, як нічна ріка, а очі сяяли холодним сріблом.

— Час полум'я настав, — сказала вона. — Вогонь знову шукає своє серце.

 — Вона прокидається, — прошепотіла Сира-Земля Мати.
— Вона вже запалила себе, — мовила Жар-птиця.
— Вона починає згадувати, — додала Марена.
— І це буде кінець усіх нас, — прошипів Володар боліт.

Небо вибухнуло блискавкою. Полум’я й пітьма, коріння й гниль, пам’ять і забуття — усе сплелося в один крик світу.

Марена всміхнулася з тихим полегшенням.

— Новий вогонь починає народжуватися в серці світу, — промовила вона. — І цього разу його ніщо не зупинить