Розділ 10

Я підійшла до дзеркала. Мить — і в його тьмяному склі за моєю спиною проступив силует. Ті самі полум’яні крила. Вони спалахували, ніби відчували мою присутність, і повітря між нами стало гарячим і густим, як перед грозою.

Я не оберталася. Тільки дивилась у відображення — у той вогонь, що ворушився позаду, торкаючись мого волосся і кидаючи на шкіру теплі відблиски. Полум’я тремтіло. Воно гріло, не палило. І водночас у тому теплі жила нестерпна нота болю — така, яку відчуваєш лише від дотику когось, кого вже втратила.

Силует стояв нерухомо. Його обриси змінювалися — то розчинялись у світлі, то знову збирались у людську постать. Я бачила його очі — темні, як ніч, що пам’ятає всі пожежі світу. І здалося, варто мені зробити ще один крок — дзеркало вдихне мене, втягне по той бік, де все інакше.

— Ти злишся, — прошепотів він. Його голос торкнувся шкіри, просочуючись крізь неї, як жар під попелом.

Я стояла, затамувавши подих. Ще трохи — і полум’я, що відокремлювало нас, перекинеться на мене. І, можливо, саме цього я й хотіла.

— Ти злишся, — повторив він. — Це добре.

— Добре? — я різко обернулась, але за спиною — лише порожнеча, тиша й відблиски світла на стінах.

Його голос залишився у голові, мов відлуння:
— Лише той, хто злиться, ще не здався.

Мене почало трясти. Так, я злюсь. На нього — за те, що покинув, за слова, які звучали і як вирок, і як обіцянка.
На себе злюсь — за те, що дозволила закувати себе в мідь і сіру свідомість ін’єкцій. На цю лікарню злюсь — за її стерильну жорстокість, за те, як вона з живих робить мертвих…

Але ця злість уже не палала, а гартувала. Вона змінювалася, як розпечений метал під молотом. Температура росла, і кожен удар змінював форму. З болю народжувалась чіткість.

Серце билося ритмом нового кроку. Я відчула, як у жарі народжується ясність. 

Його вирок був насправді викликом: «Ти сама повинна вибратись звідти».

Тепер я розуміла: це не байдужість. Це віра. Його віра в мене. Гнів наповнював мене сенсом. Усе, що він лишив у снах, стало моїм паливом.

Мене більше не лякало те, що мої руки скували. Лякало тільки те, що раніше я чекала, що хтось інший мене врятує.

Тепер я вірила лише у власні сили — хай навіть у цих холодних, важких рукавицях. Я відчула їх на пальцях і уявила, як вони тріскають від вогню, який можна розбудити.

У голові вимальовувався ланцюг: спостереження, помилка персоналу, мить відволікання, двері, втеча. Але куди я втечу? Я не пам’ятала, де жила. Не пам’ятала навіть власного дому. І чи був він у мене взагалі? 

І все ж, хіба втеча не варта ризику?
Бо що краще: залишитись тут неживою й немертвою чи вибратись, хоч у полум’я, і палати ще яскравіше?

Я глибоко вдихнула. Вогонь під шкірою ворухнувся, знову пробуджуючись

Злість мені допомагала. Вона дала мені логіку і підкреслила правду: ніхто, навіть він, не може врятувати мене так, як я зроблю це сама. Ніхто не зробить вибір за мене. І якщо гра триває, то нехай триває. Але я гратиму за власними правилами!

Я відчула, ніби за цими словами пройшлося полум’я: воно не спалило стіни, але вирізало двері у підсвідомості. 

Я вже не чекала, що він прилетить й забере мене звідси. Я чекала на себе — ту, що знайде ключ і не віддасться нікому, хто вважає, що може вирішувати її долю.

***

Щоночі я клала долоні на сонячне сплетіння й уявляла, як полум’я всередині повільно прокидається. Як торкається металу, шукаючи щілину, крізь яку зможе дихати.

І одного ранку я прокинулась й побачила, як на долонях світилися тонкі лінії, схожі на тріщини. З них пробивалося світло — тепле, м’яке, як передсвітанкове сяйво. Я боялась навіть дихнути, щоб не злякати це диво.

Ключ живе в мені. Це правда. Вогонь, який вони хотіли вбити, просто спав.

У дзеркалі я не впізнала себе. Очі — глибші, зеленіші, але з вогником, що світиться всупереч усьому. Я бачила не пацієнтку 27 і не жертву. Я бачила ту, що повертається до себе.

І вперше після довгих днів мовчання я всміхнулася сама собі.

Я вчилась слухати лікарню шкірою. Кожен трепет повітря міг стати сигналом. Кожен погляд медсестри — попередженням. Кожен подих — відлунням того, що ще спить.

Я почала спостерігати й аналізувати. Коли опиняєшся в замкненому просторі, час сам навчає уважності. Ти починаєш помічати дрібниці, які раніше здавались шумом. Кожен звук, кожен рух, і навіть те, як клацає замок у дверях, тепер мали значення.

Я знала, о котрій годині приходить нічна зміна. Знала, як довго триває перевірка палат. І навіть коли медсестри йдуть пити чай вночі — приблизно о третій. 

Я слухала розмови медперсоналу, навіть коли вдавала, що сплю. Плітки, буденні жарти, втомлені зітхання. Але поміж тим можна було почути більше, ніж вони хотіли сказати. Вони згадували «нову партію», «випробування», «корекцію поведінки». І кожного разу, коли я чула з якою інтонацією вони вимовляли слово «пацієнт», у мене холонуло всередині. Так не говорять про людей. Так говорять про біомасу.

Я дивилася, як рухається охорона: двоє на посту біля головного входу, ще двоє в коридорах. Один кульгає — значить, повільніший, його можна обійти. Інший носить ключі на ремені — звук чути ще за десять метрів.

Я запам’ятовувала все: скільки разів відкривають технічну кімнату, як часто приносять ліки, коли вимикають верхнє світло. Навіть лампи в цьому місці дихали ритмічно й через рівні проміжки часу на мить згасали. Дві секунди темряви. Мені вистачило.

Іноді я сміялась сама з себе: «Двадцять сьома, об’єкт спостереження, піддослідна». Але саме це й рятувало мене. Сміятися — значить бути живою.

Коли охоронець проходив повз двері моєї палати, я рахувала секунди між його кроками. Крок, пауза, ще крок. Ритм, у який можна вкласти втечу.

Я навіть навчилася розрізняти звуки за тембром: гумовий скрип взуття — лікар; тяжчий і коротший — санітар; металеве клацання — ключ. Мене більше не лякали ці звуки. Я вчилась танцювати в їхніх ритмах.