Розділ 9

Дні у лікарні не мали назв. Світло вимикалось і вмикалось, як механічний подих. Усе зливалося в єдиний нескінченний день. Можливо, навіть сам час тут був хворий.

Лікарі приходили мовчазні. Вони працювали, як добре злагоджені й вивірені машини. Медсестри механічно посміхалися, як роботи. Вони питали, чи я пам’ятаю, хто я. І я відповідала «ні», бо що могла сказати? Що бачу магічну Академію у снах і розмовляю з істотою, яка має крила з полум’я? Тут за таке дають нову дозу ліків. Досить того, що вони вже знають моє ім'я.

І все ж… я знала, що не схожа на інших пацієнтів. У коридорах — дивні погляди й перешіптування. Деякі боялись мене. Вони знали: під моїми рукавичками щось живе.

Інколи я ловила себе на думці, що вони незвичайні люди. Їхня хода надто тиха. В’ялі рухи. Спокійні очі, але холодні, як метал. І коли їхні погляди ковзали по мені, я відчувала, як у повітрі змінюється щось невидиме. Зростала напруга, схожа на статичну електрику перед грозою.

У сусідній палаті жив чоловік, який щоночі розмовляв із тінями. Його звали Степан. Сивий, з руками, у яких постійно тремтіло світло запальнички. Але запальнички в нього ніколи не було. Коли він сміявся, у голосі чувся хрип, ніби в його животі тліло вугілля. Одного разу його долоні спалахнули, коли в ігровій кімнаті він торкнувся ґрат на вікні.

Через стіну мешкала дівчина, зовсім юна — білява, бліда, з білими, як молоко, очима. Її звали Кіра. Вона ніколи не дивилась просто, лише крізь, наче бачила щось за тобою. Іноді вночі я чула шепіт: то був не її голос. Низький, чоловічий, старечий або кілька одразу. Кіра бачила сни інших пацієнтів. Так казали медсестри, коли думали, що я сплю. Тому її руки завжди були прив’язані до ліжка, щоб «не нашкодила собі». І все ж уранці вона завжди всміхалася.

— Вони теж бачать тебе, — прошепотіла мені одного разу Кіра, коли ми були в ігровій кімнаті.

У їдальні завжди сидів окремо хлопець у сірому халаті. Худий, із гострими рисами обличчя, наче вирізаний зі скла. На його шиї було татуйовання: змія, що кусає власний хвіст або Уроборос. Він ні з ким не розмовляв. Але коли хтось торкався його шкіри, вона темніла й покривалась ледь помітними лусочками. Медсестри вдавали, що нічого не бачать. Але я бачила. Я ще не знала, як його звуть, але якось він упіймав мій погляд і всміхнувся.

Була ще одна жінка Марфа. Колись вона, здається, була художницею. У її палаті стіни вкривали малюнки: очі, що плакали полум’ям, і ріки, які текли в небеса.
Вона дуже боялась дзеркал. Коли дивилась у них, скло тріскало.

Був хлопець, на ім'я Серафим. Він щодня молився до стіни в ігровій кімнаті. Я спершу думала, що це просто ритуал. Але одного разу почула, як йому відповіли. Тихо, але чітко. Шепіт із глибини бетону, схожий на звук вітру, що дихає у розломі. Після того Серафим кілька днів не виходив із палати. А коли з’явився, у його очах відбивалася чорна тінь, як ніч без зірок.

Дідусь Харитон біля батареї. Він завжди стояв біля неї, нахиливши голову, ніби слухав її розповіді. Іноді він щось записував у свій блокнот. Одного разу я побачила, як дідусь Харитон малював руни.
Коли він помітив, що я дивлюсь, просто сказав:
— Вони ведуть облік.
— Хто? — спитала я.
— Ті, що гріються зверху.

Кожен мав свою тишу та страх. А також дивну межу між реальністю і тим, що лікарі називали маренням.
А в мене були рукавички й вогонь, який хотів дихати.

Здавалося, ми всі були тут не для лікування. Також мені здавалося, що хтось спостерігає не лише за нами, а й через нас. Наче сама лікарня дивиться на нас очима. Вона знала, як ми спимо, коли думаємо про втечу та про що мріємо.

Щоночі я чула, як десь у стінах щось дзеленчить. Немов металева кров тече по жилах будівлі. Лікарня засинала разом з нами й бачила наші сни. І, здається, запам’ятовувала їх краще, ніж ми самі.