Розділ 8

Пальці ворухнулися — і холод металу вп’явся в шкіру. Кляті рукавиці. Вони знову були на мені. У мені піднялася хвиля злості, така різка, що хотілось закричати.

Я прокрутила в голові сон. Його очі, у яких жило полум’я, що не палило, а зігрівало. Його голос, що казав: «Рукавиці — це замок. Але ключ живе в тобі». І те останнє, що боляче врізалося в пам’ять:
«Ти сама повинна вибратись звідти».

Я стиснула кулаки, і метал тихо дзенькнув.
«Сама». Це слово боліло, як рана, яка не хоче гоїтись.

— Як ти міг?! — прошепотіла я в порожнечу. — Як ти міг залишити мене тут одну?

Мовчання відповіло глузливо. Навіть тиша здавалася живою й настороженою, як спостерігач за склом. Я повільно підвелася, прислухаючись. За дверима ледь чутно дзижчали коліщата візка. Десь далеко гупнули кроки. Лікарня спала. Але цей сон не був мирним. Радше настороженим, як звір, що вичікує.

Я опустила погляд на долоні. Мідь зі срібними прожилками ледь тремтіла, реагуючи на пульс. Усередині підіймалося знайоме відчуття — вогонь, який хотів дихати й благав про волю. Але метал стискав його, не дозволяючи вирватися.

«Ключ живе в тобі».

Що це означає? Серце? Душа? Пам’ять?

Я торкнулася сонячного сплетіння. Там, де колись я відчувала полум’я, тепер — лише холодна порожнеча. І тоді прийшла думка, така проста й страшна водночас: може, ключ — це не сила. Може, це пам’ять про те, ким я була.

Я спробувала згадати Академію. Сплетені з дерева й каменю башти. Повітря, насичене магією. Світло, що лилося крізь прозорі стіни. Бібліотека, де книги шепотіли імена тих, хто їх писав. І він, Літавець. Його вогняні крила. Його погляд, у якому було небо і прірва водночас.

«Ми були створені з одного полум’я».

Ким насправді я була для нього? І яким чином опинилась у цій лікарні?

У грудях знову защеміло. Туга змішалася зі злістю. Якщо він справді живий, чому не прийшов? Чому не зняв ці прокляті рукавиці, не спалив ці стіни? Хоча я вже намагалась…

Тоді все вибухнуло. Полум’я, крики, дим. Холодні руки медсестер, шприци, ліки. Я запам’ятала, як падаю в темряву, і хтось кричав: «Тримайте її!»

«Ти сама повинна вибратись звідти».

Його голос луною повторився в голові. І я вперше почула в ньому не байдужість, а віру. Наче він казав: «Ти зможеш».

Але я не була впевнена.

Я підійшла до дзеркала. У відблиску — бліде обличчя, очі з червоними тінями під ними. Волосся скуйовджене, губи потріскані. Я виглядала, як тінь від самої себе.

Та в очах було щось нове. Крізь пелену страху й розгубленості  пробивався вогонь. Прихований, але живий.

Я піднесла долоню до дзеркала — і раптом побачила, як крізь тонкий шар металу проступає світло. Ледь помітний вогник, такий слабкий, що я спершу подумала, здалося. Але він був теплий і справжній.

Може, ключ справді в мені.

Я сіла на край ліжка. Мені пригадалися його слова: «Коли світанок прийде сюди, ти або прокинешся в новому світі, або залишишся в старому».

Може, він мав на увазі саме цей момент. Світанок не зовнішній, а внутрішній…

Я глибоко вдихнула. Спробувала ще раз відчути свої руки під металом. Кожну іскру, яка прагнула вирватися. І тоді, не знаючи чому, прошепотіла:

— Якщо ти мене чуєш, просто будь десь поруч.

Тиша відповіла зітханням. Але повітря ніби зрушило. Холод розтанув у легкому подиху вітру. Може, це й був він.

Я заплющила очі й відразу провалилась в сон, падаючи на ліжко. Переді мною знову виникла Академія. Снилася вона так, ніби це не спогад, а попередження. Башти горіли золотим сяйвом. Небо тонуло в багряному полум’ї. Я стояла серед внутрішнього двору, і бруківка з натурального каменю під ногами дихала, ніби жива.

У центрі жива бібліотека, мов дерево. На його гілках розквітали книги. І коли я торкалася сторінок, вони тремтіли, шепочучи моє ім’я. Але кожного разу, коли я намагалася прочитати бодай слово — сторінки спалахували й зникали.

Тоді з’явився він. Тінь, що народилася зі світла. Його плащ колихався від вітру.

— Чому ти приходиш тільки у снах? — прошепотіла я. — Невже не можеш просто забрати мене?

Він мовчав, довго дивлячись у мої очі. Потім підняв руку — і вогонь у його долоні розквітнув полум’ям лотоса.

— Гра ще продовжується, — сказав він тихо. — І ти в ній не піша. Ти — полум’я, що прокидається.

— Я не хочу бути частиною гри! Я хочу жити!

— Тоді живи. — Його голос був спокійний. — Але щоб жити, треба згадати.

Він простягнув мені руку — і світ знову розсипався.

Я прокинулась у палаті з відчуттям, що серце б’ється швидше, ніж повинно. Піт зволожив скроні. Повітря стало густим.

Я підвелася й торкнулася стіни. Вона була холодна, але за нею, десь там, я відчувала інше життя. Справжнє.

Я не знала, як довго сиділа, просто дихаючи й слухаючи тишу. Десь унизу гавкав пес. Лікарня оживала. Скоро почнуться обходи, уколи, таблетки. І я знову стану «тихою пацієнткою».

Але знову щось змінилося. У мені більше не було тієї тиші, яку вони хотіли. Там, у глибині, ворушилось полум’я. Маленьке, але вперте.

Я подивилася на свої руки. Метал ледь помітно нагрівався. Я знала, що це тільки початок.

«Ключ живе в тобі».

Це вже не звучало як загадка. Це був поклик. 

Я не знаю, що чекає далі. Але одне зрозуміла точно: чекати, поки мене врятують, марно. Він сказав: «Ти сама повинна вибратись звідти». І, мабуть, уперше в житті я погодилась.

Я підійшла до вікна й побачила, як світанок повільно розливається небом, фарбуючи хмари у відтінки рожевого. Нове світло народжувалось на обрії. Може, саме в цю мить я справді прокидалась у новому світі?