Розділ 7

Я не могла зрозуміти, чи я падала в темряву, чи це темрява падала на мене. Світ розпався на тіні, на уламки світла й на голоси, які не можна було розрізнити. Тіло зникло. Залишилось лише серце. Серце у вогні, як спалах у нескінченності.

Я відкрила очі. Переді мною стояло місце, якого не існувало.

Чорні башти, переплетені корінням. Вежі, що дихали. Камінь і дерево, що зрослись у єдине тіло. На стінах світилися руни, схожі на зорі, що спустилися з небес, щоб нагадати мені дорогу. Повітря було насичене магією — такою густою, що нею можна було дихати, як димом. Вона лоскотала шкіру, ворушила волосся й вібрувала в моєму серці.

— Академія… — прошепотіла я.

Я не знала, звідки її пам’ятаю, але коли вимовила «академія» ще раз — земля під ногами відповіла глухим зітханням.

Я стояла на вузькому кам’яному мосту, що тягнувся через бездонну прірву. Внизу сяяло щось, схоже на розплавлене золото. Звідти підіймались іскри. Міст вів до вежі, що здіймалася вище хмар. На її шпилях крутились грифи.

Я зробила крок. Стопи торкнулись каменю — і він загорівся під ногами, прокреслюючи за мною світлу доріжку. Магія впізнала мене раніше, ніж я її.

Двері до вежі були височенні. Темне дерево, вкрите вигравійованими знаками. Вони тремтіли, коли я торкнулася їх рукою. Рукавичок уже не було. Мої руки були вільні.

— Це сон, — прошепотіла я. — Просто сон.

Двері відчинилися без звуку. І я зайшла всередину.

Усередині було тепло. Повітря пахло димом, старим пергаментом і вогнем. Переді мною відкрилася величезна зала. Високі полиці губилися в тінях під стелею, звідки спускалися ліани з листям, що світилось золотом.

Це була жива бібліотека. Книги шепотіли. Я відчула, як один із томів тремтить біля мене. Він розкрився сам, і сторінки перегорталися, немов вітром. Літери світилися, складалися в імена, формули та образи. І раптом я побачила себе — з вогнем у долонях.

Я відсахнулась. Книга різко закрилась, видихнувши хмарку іскор.

— Вони пам’ятають тебе, — пролунало десь із глибини залу.

Я обернулась. Він стояв між стелажами.

— Знову ти, — видихнула я.

Він наблизився. Кожен його крок луною відбивався в мені.

— Нарешті ти прийшла, — тихо мовив він. — Цілу вічність довелось чекати цього моменту.

Я відступила, стискаючи кулаки.
— Ти говориш так, наче мене знаєш вже давно.
— Уже давно, — він усміхнувся кутиком губ. — Ти просто забула.
— Я нічого не забула! — вигукнула я. — Ти… ти просто моя галюцинація? Побічний ефект уколу, так?
— Можливо, — промовив він, підходячи ближче. — А якщо я — єдина реальність, яка в тебе залишилась?

Він простягнув руку, і я відчула справжнє тепло. Вогонь упізнав його. І моє серце теж.

— Хто ти? — спитала я тремтливим голосом.
— Той, хто колись навчив тебе втихомирювати вогонь.
— А чому я не пам’ятаю цього?
— І це найнебезпечніше, — він наблизився так, що я могла бачити відблиск полум’я в його очах. — Бо коли вогонь не пам’ятає свого вогнища, він спалює все довкола.

Його слова різали глибше за ніж. Я відступила крок назад, зачепившись об стіл, накритий старими манускриптами.

— Якщо це так, то доведи.
— Добре, — він торкнувся долонею повітря. Перед нами спалахнула вогняна куля. Вона пульсувала в ритм із моїм диханням. А потім розділилась надвоє.
— Дві іскри, — промовив він. — Одна — ти. Інша — я. Ми були створені з одного полум’я.
— Припини! — я обурилась. — Це безглуздо!

Він мовчки дивився на мене. І раптом його крила розкрились й запалали справжнім вогнем.

— Тепер пам’ятаєш? — спитав він.

Я доторкнулася до його крил, але вогонь не обпікав, а обіймав. У грудях короткий спалах. Я бачу, як стою серед полум’я, а він поруч. Його рука на моїй талії, а очі повні болю. Він шепоче: «Якщо залишишся, згориш!»

Я розплющила очі. Він стояв за крок від мене. У його погляді було так багато смутку, що я аж затамувала подих.

— Ти… ти врятував мене?
— Я спробував, — тихо відповів він. — Але ти не захотіла рятуватись.
— І що тепер?
— Тепер мусиш згадати, чому світ горів. І хто його врятував. Але не все так просто. Гра ще продовжується. 

Він торкнувся моїх рукавичок. Тепер вони знову були на руках

— Коли ти прокинешся, вони залишаться на тобі. Рукавички — це замок. Але ключ живе в тобі.
— Як його знайти?
— Ти мусиш згадати, — його голос став майже шепотом. — Згадай, що було до полум’я.

Навколо нас почали гаснути руни на стінах. Вогник у його очах теж згасав.

— Час іде, Вогнено, — промовив він. — І коли світанок прийде сюди, ти або прокинешся в новому світі, або залишишся в старому.
— Зачекай! — я кинулась до нього, але він уже розчинявся. — Забери мене з лікарні! 

Його голос долинав здалеку, немов з іншого світу:
— Ти сама повинна вибратися звідти.

Бібліотека потонула в тиші. Тільки книги не могли зупинитись. Їхні сторінки тремтіли, і слова складались у шепіт: «Вогонь пам’ятає… Вогонь пам’ятає…»

Я опустилась на коліна. Сльози змішались із жаром.
— Це сон, — прошепотіла я. — Просто сон. Але я повинна звідси вибратись сама.

Та світло навколо почало змінюватись. Стіни дихали, простір пульсував. Замість стелажів — ліжко. Замість книг — облуплені стіни.

Я лежала знову в палаті.
Пахло хлоркою і зрадою. Так холодно ще не було ніколи. Але десь у глибині цього холоду я відчула ледь вловний аромат його парфумів. Знайомий до полум'я: сандал, кедр, іланг-іланг і пачулі.

Я знала, що він тут був. І що Академія справді існує. І коли я поверну свій вогонь, вона відчинить для мене справжні двері.