Розділ 6

Я прокинулась від холоду, що в’їдався в кістки. Він видирав з мене тепло й розчиняв у пітьмі, залишаючи лише порожнечу. Неонова лампа миготіла над головою. Кожен спалах різав очі, немов лезо. Кожен подих давався з болем, наче повітря перетворилось на скло.

Я не знала, скільки проспала. День? Тиждень? А, може, вічність? Пам’ять була, як обвуглені сторінки книжки. Обривки, які не складаються в цілу історію.

Ім’я. Біль. Полум’я. І голос: «Тримайте її! Вона знову запалюється!»

Я рвучко піднялася. Серце билося, немов навіжене. Долоні палали, ніби зсередини проривався жар. Я підняла їх до світла й застигла.

— Не може бути… — прошепотіла я.

На мені були важкі рукавиці. Темно-мідні, з тонкими срібними прожилками, що мерехтіли під шкірою, мов живі. Я смикала, намагалася зірвати їх зубами, але марно. Вони не піддавались.

— Що ж це таке? — хрипко вирвалось.

Метал був холодний, як смерть. І водночас дивно пульсував, немов живий. І тоді мене осяяло.

Вони зробили це, щоб я більше не могла користуватись магією.

Я завмерла. Спершу від подиву, а потім від люті, що розросталася всередині, мов жар під попелом. Рукавиці стискали шкіру, ніби кайдани, ніби хтось навмисно скував мене, щоб я не могла навіть дихнути вільно.

— Вони закрили мені руки. Вони закрили мою силу, — прошепотіла я, ледве чуючи власний голос. — Як вони посміли?

Повітря затремтіло. Лампа спалахнула яскравіше. Метал почав нагріватись, спершу ледь відчутно, згодом болісно гаряче. Я відчула, як під шкірою підіймається вогонь, як він б’ється, рветься назовні, просить вирватися з пастки.

— Відпустіть мене! — прошипіла я крізь стиснуті зуби.

Полум’я здіймалось разом із моїм серцебиттям. З-під рукавиць почав підійматися тонкий димок. Метал потріскував, немов не витримував напруги. І в ту ж мить двері грюкнули.

У палату вбіг лікар Богдан. 

— Я тут, щоб допомогти Вам! — промовив він, хапаючись за шприц.

— Краще не наближайтесь! — я відсахнулась. Іскри посипались із-під моїх рук, ударяючись об плитку. — Не підходьте!

— Усе гаразд, Вогнено, — його голос тремтів, хоч він намагався говорити м’яко. — Це лише вогнева реактивація. Ми допомагаємо Вам вилікуватись.

— Вилікуватись?! — я розсміялась. — Ви закували мої руки в мідь! Ви позбавили мене сили! Моєї сили! І називаєте це лікуванням?

Повітря стало гарячим. Ліжко здригнулося. Скло у вікні затремтіло. Невидиме полум’я в мені виривалося назовні.

— Заспокойтесь негайно! — лікар підвищив голос. — Ваші рукавички перегрілися!

Я зробила крок до нього.
— А ти хто такий, щоб мені наказувати? — мої слова лунали, як удари. — Хто дав Вам право замикати мене тут?!

Він відступив, прикриваючись шприцом. І тоді у дверях з’явилися вони. Медсестри чи може четверо бездушних тіней у білих халатах?

— Тримайте її! 

Я закричала від відчаю. Мої руки, закуті в метал, розсікали повітря, намагаючись запалити хоч іскру. Але рукавиці не дали. Прокляті рукавиці! Я відчувала, як шкіра під ними палає, як кров кипить, як тіло більше не слухається.

— Відпустіть мене! — я виривалася й відбивалася щосили. Била по їхніх обличчях, по руках, по всьому. — Ви не розумієте, що робите!

Одна з медсестер схопила мене за плече, її пальці вп’ялися в шкіру, мов кігті. Інша обхопила за талію. Я билася, мов поранений звір, загнаний у клітку.

— Спокійно, люба, все добре! — промовила одна з медсестер, але в її голосі не було ні краплі емпатії.

Я майже вирвалась. Ще трохи — і я б спалила це місце до тла. Та лікар встиг перехопити мене.

 — Тримайте міцніше! — вигукнув він. — Уже можна!

Медсестра підбігла зі шприцом.

 — Ні, не треба, будь ласка! — благала я. — Не робіть цього!

— Це лише ліки, — холодно посміхнулась вона.

Я відчула укол у шию. Холод повз униз, змішуючись із жаром, що ще пульсував усередині. Світ почав розтікатися. Лампа розтягнулась у довгі смуги світла. Обличчя медсестер перетворилися на плями. Голоси стихли.

І лише на мить, перед падінням у сон, я побачила, що в кутку палати стоїть темна постать із вогняними крилами й шепоче: «Я поруч, моя люба!