Розділ 4

Прокинулась і одразу зрозуміла: щось змінилось. Моє тіло лежало спокійно, але всередині починала вирувати буря.

У моєму серці почало жевріти полум'я.

Двері палати відчинились без скрипу. На порозі стояла новенька медсестра. Її білосніжне волосся, зібране в бездоганний пучок, сяяло, мов місячне сяйво на льоду. Порцелянове обличчя не знало жодної зморшки — застигла вічність у людській подобі. А погляд, як вода у криниці, де давно не відбивалася жодна душа.

 — Пацієнтко 27, — голос рівний і байдужий, ніби вона навмисне намагалася не показати емоцій. — Прокидайтесь. Пора на обстеження. Але спершу душ.

— У мене є ім’я, Вогнена! — емоційно заявила я.

Вона дивилася на мене, наче на лабораторний експонат. Але на одну мить в її очах щось блиснуло і тут же зникло.
Я підвелася і пішла за нею.

 Холодна плитка, краплі на стінах, хромовані труби.
У повітрі запах хлорки та ще чогось. Незрозуміло чого.

На стіні висіло велике й трохи запітніле дзеркало. Я підійшла ближче.
Скинула халат. Лише я і моє відображення.

Очі — два смарагди, у яких жила давня, первісна сила Землі. Світло жевріло в зіницях, пульсуючи в унісон із моїм серцем, мов сама магія вдихала в мене подих Всесвіту. Довге, густе, багряно-руде волосся спадало хвилями, немов полум’я, приручене Вітром.

Граційні плечі, гострі й тендітні ключиці, мов різьблене срібло. Красиві, пружні й чуттєві груди. А під ними пульсували світлі, майже прозорі рунічні символи. Тонка талія. Гладенький живіт з родимкою, схожою на іскру зорі, трохи нижче пупка. Округлі сідниці. Стрункі жіночні ноги. Ніжні, але сильні руки. Витончені пальці. 

Я не соромилась. Я була жива, прекрасна, небезпечна й нескорена. Як стихія, що прокидається в жіночому тілі, щоб нагадати світові про свою силу.

— Хтось колись сказав би, що тебе треба спалити, — озвалася медсестра з-за скляної перегородки. ЇЇ голос уже не був байдужим. У ньому відчувалась одержимість. — Не дивно, що ти досі жива. 

Я повернулась і подивилася просто в її очі, гола, мокра, з краплями води, що скочувалися по моїх грудях, животу і стегнах.

— Мене вже палили, але відьми не вмирають, — з ледь помітною посмішкою промовила я. 

Вона мовчала. Тоді я зробила крок ближче, так, щоб вона бачила полум'я в моїх очах, коли я злюсь. 

— Тож, якщо хочеш, спробуй ще раз. Але цього разу горітимеш ти.

Медсестра ледь помітно здригнулась. Її пальці стиснули край скляних дверей так, що посиніли кісточки.
— Ти навіть не розумієш, з ким граєш, — прошипіла вона. — Тут твоє полум’я нічого не варте. Тут мусиш жити за нашими правилами. Інакше ми навчимо тебе гарних манер. Навіть вогонь гасне без повітря.

Я усміхнулася.
— От тільки я і є повітря, — відповіла спокійно. — І ти вже вдихаєш мене.

У її очах блиснув страх. Скло між нами легенько задрижало, а на його поверхні проступили тонкі тріщинки, мов павутиння. Повітря стало густим і напруженим. — Відійди від дверей, — промовила я, зробивши глибокий вдих, намагаючись приборкати свої емоції. — Поки ще можеш.

Я видихнула. 

Вона ковтнула слину, зберігаючи холодну маску, але її руки вже тремтіли.
— Це… Це лише реакція після сну. Психосоматичний спалах, — пробурмотіла вона, натискаючи тривожну кнопку.

Я зробила крок уперед. Вогонь, який тлів у мені з моменту пробудження, розгорівся, просочуючись крізь шкіру. Рунічні символи на моєму тілі спалахнули золотавим сяйвом. Вода на підлозі почала кипіти.

— Називай це, як хочеш, — прошепотіла я, накидаючи на себе халат. — Але я більше не експеримент!

Двері розчинились ударом хвилі, і коли я вийшла з душової, повітря пахло димом.
Я не тікала. Я просто спокійно йшла, залишаючи за собою парові сліди.

Коридор був порожній.
Біле світло ламп ледь миготіло. Десь у глибині лунав тихий гул і шепіт тих, хто ніколи не виходить назовні.

Моє тіло ще парувало після душу, волосся прилипало до спини, а в повітрі стояв запах озону й розпеченого металу.
Кожен мій крок луною відбивався у стінах. Здавалося, лікарня дихала разом зі мною.

На дверях зліва висіла табличка: «Архів. Доступ обмежено!» Я доторкнулася ручки. Метал став гарячим. Клямка піддалася відразу, ніби чекала саме на мене. 

 Поламані шафи хитались, наче після бурі. На підлозі були розкидані теки, обвуглені краї листів та чорні плями, схожі на засохлу кров.
Я опустилась навколішки й узяла один із документів. Пожовкла сторінка хруснула в пальцях.

«Пацієнтка 27. Вогнева реактивація. Аномальна регенерація. Пам’ять нестабільна».

Поруч моє фото. Тільки без іскри, яка робить людину живою.

Підпис унизу різав зір, мов ніж: проєкт «Жар-птиця»

Мене скрутило. Я впала…

Коли отямилась, наді мною стояли постаті в білих халатах: «Тримайте її! Вона знову запалюється!»

Я стисла знімок у долоні. Він зашипів і через мить спалахнув, розсипаючись попелом крізь мої пальці.

— Вогнева реактивація? — прошепотіла я. — Тобто ви самі розбудили те, чого боялись?!

Під стіною блиснуло червоне світло. Спрацювала сигналізація. За стінами загуркотіли важкі кроки, відлунням покотився тупіт.

Я підвелась, вдихнула глибше. Повітря тремтіло. 

— Гаразд, — промовила я тихо, майже лагідно. — Хочете експеримент? Приготуйтесь, буде гаряче!