Розділ 3

У глухому серці лісу, на межі світів, крізь гнилу кору реальности здіймалася сліпа й товста істота. Вона вивергалася з трясовини, мов древнє прокляття, забуте Матір’ю-Землею. Її шкіра нагадувала слизькі, огидні й темні водорості. А подих смердів гнилим баговинням, що давно не бачило світла. Дві западини, на місці яких мали бути очі, палали пекучим і мертвим гнівом.

— Вона пробуджується, — прошепотіло воно до болю хрипким голосом. — Вона починає все згадувати. Але час на її боці не стоятиме!

Небо стиснулося важкими чорними хмарами, що нагадували намертво зачинені брами до раю. Вітер зловісно ревів, розповідаючи страшну правду. Туман здіймався з потворного лиця Володаря боліт. А дерева, що міцно спали тисячоліттями, почали прокидатись. Вони теж щось знали.

— Я чую вас, я всіх вас чую. Дякую, що все розповідаєте, — прошипіла істота, висовуючи сірий язик із тіні. — Давню клятву порушено! Дуб має згоріти! Вогонь повинен повернутись у Темряву, з якої вийшов!

Володар боліт розпрямився і попрямував вглиб лісу. Земля під його тінню гнила живцем і кишіла хробаками. За ним ступали вовки без очей і падали мертві птахи, розсипаючись на попіл.

Гра почалась. Але цього разу Темрява не спостерігала. Вона була у грі.

Там, де зогнила трава, більше не було Світла. Кожен крок істоти лишав по собі шрам — слід у самій плоті Яви. Болото розтікалося за ним, поглинаючи коріння дерев. Усе, що здавалося вічним, тануло під дотиком його присутности.

— Вогонь, — промовив Володар боліт, не відкриваючи рота. — Вогонь вона вкрала. Вона його носить у собі. Вона зрада. Вона біль.

Його голос луною котився крізь дерева, просочуючи кору цвіллю. Під його тінню розквітали отруйні гриби, і навіть мох тьмянів, наче боявся дихати.

А в глибині лісу, де ще жевріла остання іскра світла й надії, зашепотіло дерево з полум’яним серцем. Це були слова, що не мали звучати:
— Вона знову в Яві. Вона дихає і пам’ятає.

Володар боліт завмер. Навіть хмари затримали подих. І тоді з Темної Трясовини з’явилися ще істоти — схожі на нього й спотворені, мов відображення страху в каламутній воді. Їхні кістляві ноги, облуплені гнилими водоростями, тягнулися до нього. А їхні беззвучні роти проклинали весь світ.

— Збирайтеся, діти Трясовини! — прошипів Володар боліт. — Прийшла її година. Але вона швидко скінчиться. Ми погасимо її пам’ять, її жар і силу! Назавжди!

Він повернув голову й подивився туди, де на межі снів і дійсности вже тремтіло полум’я її душі. На мить його погляд зустрівся з чимось невидимим — ніжним, але сильним.

Повітря похолоднішало, і світ навколо зупинився. З глибини ночі здійнявся прохолодний аромат м’яти й чорних троянд. З туману повільно вималювався жіночий силует. Її голос луною пройшов крізь болота, холодом обпалюючи повітря:
— Не смій торкатись її. Це не твоя гра, Володарю гнилі. Її шлях належить мені.

На якусь мить навіть Темна Трясовина стихла. Вітер завмер. Лише крихітний жук, застрягши в краплині роси, пробував вибратись, доки світ вирішував, хто кому служить.

Володар боліт лишень згорбився, наче від удару, й загарчав:
— Ти не врятуєш її, Богине забуття. Ти лише сповільниш її кінець.

Марена посміхнулась — тонко, ледь відчутно, і її усмішка була схожа на шепіт смерті.
— Ти колись теж був Світлом, — сказала вона тихо. — Пам’ятаєш? Коли ще не мав болота в серці. Але ти сам вибрав Трясовину. І тепер вона вибрала тебе.

— Не смій мене вчити, тінь забуття! — рикнув він, і болото закипіло під його ногами.

Марена зробила крок до нього, і болото розступилось. Навіть сама трясовина боялася торкатись її.
— Ти боїшся, — прошепотіла вона. — Бо знаєш, що Вогонь знову з’єднає те, що ви колись роз’єднали.

Володар мовчав. Його тінь спалахнула на мить темним полум’ям, і в очах загорілась лють.
— Вогонь зрадить її, як зрадив нас усіх. І коли він згасне, ти впадеш разом із нею.

Марена не відповіла. Її постать повільно розчинилася у повітрі, але запах м’яти й чорних троянд ще довго висів над болотом, немов згадка про любов, якої ніколи не мало бути.

І тоді Володар боліт ступив уперед, здіймаючи з глибини сірий туман, щоб викликати своє військо.
— Шукайте її! — наказав він. — Там, де Світло торкається пам’яті. Там, де вона все ще сміється.
Його голос розчинився в ночі, змішуючись із шумом листя. І здавалося, навіть вітер тепер має запах болота.

У відповідь із темряви піднявся шепіт. Тисячі тонких, майже дитячих голосів, що лунали з води, з кори та з гнилих коренів.
— Ми чуємо, батьку! Ми знайдемо її! Ми зітремо її слід із Яви!

Болото затремтіло. Вода здіймалася все вище й вище, доки не закрила обрій. Ліс знову занурився в мовчання. Лише одна іскра залишалася. Десь далеко. Там, де уві сні хтось ще дихав і пам’ятав. Світло пробивалося крізь Темряву.