Розділ 2

Я сіла на ліжку, затискаючи аркуш у тремтячих пальцях. Серце виривалося з грудей. Це було щось дивне й таємниче. І його вже не спинити.

«Згадуй, поки не пізно!» — лінії підпису світилися червоним. Мене знову кликали. Але це було щось глибше, ніж голос. Щось, що було зі мною ще до мого народження.

Я обережно ступила босоніж по холодній підлозі. Звуки лікарні приглушились, ніби все довкола занурилось під воду. Я знала точно, що внизу є архіви, і вони чекали на мене. Я знала це так само як те, що ночі в цій лікарні не бувають спокійні.

Мене вабило туди, де я ніколи не була чи була? 

Я пройшла повз кімнату чергової медсестри, тримаючи в долоні малюнок. У ньому було більше сили, ніж у сотні заспокійливих. 

Сходи вниз ховалися за масивними дверима зі старим замком. Я лише торкнулась — і вони відчинилися. Самі. Наче чекали саме на мене.

Підвал лікарні був холодний, але не мертвий. Я бачила, що під кожним кутом ворушились тіні. А стіни з облізлою фарбою були вологими. Світло ледь жевріло. Я йшла навпомацки.

Аж поки не побачила залізну іржаву скриньку. А на ній символ. Той самий, що був на дереві з малюнка і з моїх видінь. Серце у вогні.

Я простягнула руки й обережно торкнулася до нього. Щось клацнуло. І раптом я побачила себе іншу. 

Я стояла посеред лісу в сукні, на якій, мов на нічному небі, були вишиті зорі. Навколо мене палало коло з полум'я, а навпроти Літавець стояв на колінах. 

— Вибирай, — сказав він. — Спали моє серце чи збережи. Але обидва варіанти — це кінець.

Картинка розсипалась. Я знову була у підвалі. Скринька відкрита. Усередині два аркуші.

Перший — копія мого діагнозу: амнезія з епізодами дисоціативного трансу.

Опис діагнозу: пацієнтка втрачає пам’ять на певні проміжки часу. Під час епізодів свідомість ніби відходить в інший стан; тіло може діяти автономно, а спогади про дії під час трансу відсутні. Можливі короткочасні спалахи емоцій або фізичних проявів, що свідчить про наявність внутрішньої «енергії», здатної впливати на оточення.

Другий — рукописний лист: «Якщо ти читаєш це, значить пам’ять почала повертатися. Тебе не зламали. Вогонь ще в тобі. Але тебе шукатимуть. Не вір нікому, навіть тому, хто буде нагадувати тобі кохання. Він не той, ким здається!»

Підпис: Богиня Марена

Я стояла, стиснувши листа. Повітря довкола стало важким, мов затягнуте хмарами небо перед громом. Мені забракло повітря, і саме тоді з’явилася вона. 

Жінка в чорному. Вона направлялась до мене, і кожен її крок залишав по собі крихітні сліди іскор, що повільно розсипалися по холодній підлозі.Тканина її шат була темнішою за ніч, і в ній не відбивалося жодне світло. Вугільні локони спадали прямим потоком до самої підлоги. Обличчя бліде, як місяць у мряці. Але очі… вони були не очима. У них жила зима. Вічна й безжальна.

— Вогнено, — промовила вона, і моє серце стиснулося. Її голос не мав тону та віку. У ньому можна було почути смерть усього світу. — Нарешті.

— Хто ти? — прошепотіла я, хоч відповідь вже пульсувала в повітрі.

— Я та, що прийшла, коли тебе всі залишили. Я пам’ятаю кожне твоє народження й кожну смерть. Я — Марена. І ти знову зробила вибір.

Моє тіло охопила крига. Але страху не було. Лише дивне відчуття, що колись я її вже знала.

— Чому ти тут? 

— Бо межа тонка, дитя Вогню. Пам’ять — це ворота. А за ними — правда. І ти стоїш занадто близько. Або заглиблюйся далі, або я заберу тебе зараз.

Марена простягнула руку. Її пальці були тонкими й жіночними. І в них текла сила, від якої навіть смерть тікає.

— Чому я? — зробила крок назад. — Чому всі тягнуться до мене?!

— Бо ти тримаєш баланс. Ти пам’ятаєш, навіть коли світ забуває. Вогонь — це не життя. І не смерть. Це перехід. І я хочу знати, — вона нахилилася ближче, майже торкаючись мого чола, — на який бік ти станеш цього разу?

Я завмерла. У голові калатало лише одне:
Літавець. Його крила. Його очі. Мій біль…

— Якщо ти обереш його, я прийду по тебе ще раз!

Вона випросталася і підійшла до тіней. Та перед тим, як зникнути, кинула останні слова:

— Бережи себе!

Я впала на коліна. Долоні тримали два аркуші. Вогонь пульсував у венах. Крижаний подих Марени ще блукав по моїй шкірі. А в мені боролися дві істини: любов, що могла вбити, і смерть, що могла врятувати.

І попереду лишалось усе менше часу.

Світ хитнувся, і я вхопилась за стіну. Тинькування під пальцями потріскалось — і з-під нього пішли тріщини. Раптом зламалася лампа над головою, і скляні уламки впали просто на мої плечі. Але я не відчувала болю. Лише жар.
Я глибоко вдихнула, і повітря загусло. Здавалося, що всі тіні навколо затамували подих. Навіть моє серце.

— Досить, — прошепотіла. — Я не боюся.

Але вогонь не слухався. Він ішов ізсередини. І кожен подих ставав наказом стихії. На підлозі розтікалися вогняні кола, як спогади, що виривалися з глибини. Перед очима промайнули знайомі обличчя. Старі стіни, напоєні чарами. Сміх, що пахнув димом і травами. Це ж моя академія. Київська магічна академія, в якій я навчалась.

— Не зараз! — я торкнулася свого сонячного сплетіння, намагаючись зупинити спалах. Але було пізно.

Усе довкола ожило. Двері тремтіли, старі книги шурхотіли самі по собі, а над підлогою піднялася легка пара. Магія виривалася назовні невидимими нитками, як дим, що шукає вихід.

Я зробила крок назад. І раптом у темряві щось ворухнулось.
Силует, витканий із попелу й світла. Жіночий, але не людський.
Її очі світилися, як відбиття повного місяця у замерзлому озері.
Я зрозуміла, Марена не зникла. Вона лише змінила форму.

— Я попереджала, — прошепотіла вона. Але цього разу її голос лунав у моєму серці. — Ти відчинила ворота. І тепер усе, що ти забула, прийде за тобою.