Розділ 1

Я розплющила очі — і стало страшно. Наді мною висіла стара облуплена стеля. Я лежала напівжива й напівмертва. Нічого не пам’ятала. Нестерпно боліла голова. Навколо — лише білі стіни. Все, як у фільмах про психіатричні лікарні.

Де я? І що зі мною трапилось? Це якийсь жарт? Чи мене справді запхнули в дурку? Хто? Навіщо? За що? Я нічого не пам'ятала. Може хтось справді стер мені пам'ять? Я навіть не могла згадати свого імені.

Ледве піднялася з ліжка. Пальці подряпані, нігті зламані — ніби я намагалася вирватися або рилася в землі. На мені був чужий одяг — тонкий білий халат із застібками ззаду. Холод пробирав до кісток.

Я обережно наблизилася до вікна. Високо. Дуже високо. За склом — сіре небо й порожній двір. Ні машин, ні голосів. Лише моє хворе й розбите серце, що знову починало шалено гупати, ніби хтось у нього нахабно вривався ззовні. Спробувала відчинити вікно — марно. Воно, здається, взагалі не мало відкриватися.

Спробувала відчинити двері, але вони виявилися замкненими.

Раптом щось клацнуло. У кутку загорілося червоне світло. З динаміка над головою пролунав голос — спокійний і байдужий:

— Пацієнтка 27 прокинулась. Починаємо спостереження.

Я завмерла. Хто вони? І що означає "спостереження"?

Хотілося кричати, вибігти, виламати двері. Але я знала — це лише погіршить ситуацію. Та найстрашніше — десь глибоко всередині я починала сумніватися. А раптом вони мають рацію? А раптом я справді щось зробила? Те, чого не пам’ятаю?

Мене охопив страх. І щось ще. Дивне, імпульсивне. Наче в мені прокидалося щось чуже й темне. Щось, що довго спало.

У голові запаморочилось. Картини промайнули перед очима блискавично: кров… багряні крила… поцілунок під срібним місяцем… і очі. Чорні. Його очі.

Стук у двері.

Клацання ключа.

Двері відчинилися.

— Пацієнтко 27, — медсестра з неприродно широкою усмішкою, як у Грінча, жестом запросила мене вийти. — Час приймати ліки.

Я зробила крок і завмерла.

У тіні за її спиною стояв хтось інший. Високий. У темному одязі. Його очі на мить засвітилися, мов полум’я, а потім знову стали чорні. Він дивився лише на мене.

Медсестра пішла, а він залишився.

— Ти не мусиш боятись, — сказав таємничий брюнет, наближаючись ближче.

— Хто ти? — Я відскочила до дверей, вдихаючи різко, мов риба на суші.

— Ще не час, — відповів він. — Але я буду поряд. Якщо втечеш, загинеш. Вони не пробачать тобі. — І зник, немов привид.

А в голові озвався голос: «Якщо Бог розмовляє з людиною через хворобу, то через що це робить Диявол?»

***

Ще один день тягнувся без кінця. Існувала лише кімната: білі стіни, стерильна тиша і час, що не мав форми. Кожен рух був під наглядом. Кожен погляд — під прицілом. А медсестри були, наче клони одна одної, з холодними усмішками. Їхні очі лише ковзали по мені, мов скальпелі. Вони не ставили запитань. Лише давали вказівки й ліки.

Я сиділа на ліжку. Моя рука мимоволі торкалася холодної металевої рамки, і шрами від подряпин досі пекли. Але пам’ять до мене так і не повернулась.

Коли я дивилася на свої руки, мені здавалося, що вони не зовсім мої. Що це не я рилася в землі. Що це не мої пальці тягнулися до чогось незвіданого. Але що саме? І чому це відчуття не полишало мене?

Думки обривалися, коли я почула звук. Легкий, майже нечутний. Немов подих. Немов скрегіт дверей.

Я підвела голову, і в ту ж мить почула голос. Не через динамік. Він звучав усередині мене, як відлуння: «Ти не повинна відмовлятися від того, що є. Знай: вони не пробачають спроб тобі!»

Неспокій розквітнув у мені, наче отруйна квітка. Серце вибухало в грудях. Свідомість намагалася втекти від невидимого тиску. Я піднялася. Підійшла до вікна.

Очі. Чорні. Бездонні. Як тінь, що дихає. Вони не дивились, вони поглинали.

Позаду клацнули двері. У кімнату зайшла медсестра. Її рухи були ляльковими, як з фільмів жахів. Вона мовчки вказала на двері.

— Час приймати ліки.

Я зробила крок.

І знову голос у голові: «Ти не повинна йти з ними. Ти повинна дізнатися більше!»

Але я не мала вибору. Щось сильніше за мене вже зробило цей крок.

Коли я перетинала поріг, з кожним подихом у моєму тілі щось наростало. Щось дивне й чуже.

За дверима височіла Тінь.

Чоловік. Високий. У чорному. Його погляд був холодний.

— Я хочу дізнатися, хто ти, — прошепотіла я, але мій голос прозвучав, наче глухий рик у темряві.

Він мовчав.

Все навколо почало тьмяніти. Коридор зникав. Реальність зливалася в тінь, що поступово розчинялася

Зібравшись з думками, все-таки вирішила запитати в медсестри:

— Ви не підкажете, як я тут опинилася?

— Тобі про все розкаже твій лікар Богдан Миколайович.

— Дякую. А коли це буде? 

— Скоро про все дізнаєшся. Він до тебе сам прийде.

***

Я стояла на галявині. Повіяв холодний пронизливий вітер. Я підійшла до дуба, що самотньо ріс неподалік. Його кора нагадувала шрами на старому тілі. Його гілки здіймалися до неба, а коріння було таким розлогим, що здавалося воно тримало саму землю, не даючи їй розсипатися. 

Я побачила в ньому себе. 

Я відчувала, як дерево дихало.

Стовбур пульсував, ніби серце. І в тому диханні було щось більше, ніж просто життя. Там жила пам’ять. Там боліла втрата. Там шепотіли забуті імена.

Я підійшла ближче. Мої пальці торкнулися його кори. Вона була гаряча, мов розпечені залізо, але я не обпеклася. Потім я побачила крізь кору його велике серце. Воно було в полум’ї. 

Раптом здійнявся вітер. Голосно зашепотіло листя.

Я почула голос: «Пам’ятай своє ім’я! Пам’ятай, чому земля кличе тебе назад!»

Я хотіла спитати, що все це означає, але губи не слухались. І раптом дерево відкрилось. Прямо в стовбурі виникли двері. Вони відчинились без жодного звуку.