Глава 3: Ніч першого шторму

Маркіель продовжує читати. Ніч прийшла швидко, ніби хтось просто вимкнув світло. Сонце зникло за горизонтом за лічені хвилини, і небо одразу стало чорно-фіолетовим, з рідкісними зірками, що пробивалися крізь тонку хмару. Вогонь, який вони розпалили з сухого листя й гілок, потріскував тихо, кидаючи помаранчеві відблиски на обличчя дівчат. Вони сиділи тісним колом навколо полум’я — ближче, ніж потрібно, бо холод уже повз по піску, проникав крізь мокрий одяг.
Макс сидів спиною до океану, дивлячись на джунглі. Він не спав уже майже дві доби — спочатку переліт, потім катастрофа, потім день виживання. Але адреналін ще тримав його в тонусі. Він раз за разом перераховував запаси: шість кокосів з водою, банани на одну вечерю для всіх, кілька папай, жменя ягід, які Еко визнала безпечними, і маленька аптечка з йодом, бинтами та двома таблетками парацетамолу. Небагато. Дуже небагато.
Луна сиділа праворуч від нього, підібгавши коліна до грудей. Її рожеві пасма вже висохли й знову набули яскравості, але волосся було скуйовджене, як після бурхливої ночі в клубі. Вона мовчала довго, просто дивилася на вогонь, а потім тихо заговорила.
Луна:
«Знаєш… я завжди думала, що якщо щось таке станеться — я просто зламаюся. Запанікую, буду кричати, благати, щоб хтось мене врятував. А зараз… я просто втомилася. І мені не страшно. Це дивно?»
Макс повернув голову до неї. Її профіль підсвічувався вогнем — гостре підборіддя, довгі вії, маленька родимка під оком.
Макс:
«Це не дивно. Страх — це енергія. Коли вона закінчується — приходить втома. А потім або апатія, або злість. Або бажання жити ще сильніше. У тебе зараз друга стадія. Це добре.»
Вона посміхнулася кутком губ.
Луна:
«Ти завжди такий… спокійний? Чи просто добре вдаєш?»
Макс знизав плечима.
Макс:
«Я боюся. Просто я навчився не показувати. Коли ти показуєш страх — інші теж починають боятися. А якщо всі бояться — ніхто не виживе.»
З іншого боку вогню Спаркл сиділа, обхопивши себе руками. Вона вже не плакала, але очі були червоні й опухлі. Вона дивилася на свої долоні — нігті поламані, лак облущений.
Спаркл:
«Я весь день думала… може, це кара? За те, що я завжди мріяла про велике життя, а нічого не робила по-справжньому. Кастинг за кастингом, відмови, маленькі ролі в серіалах… Я думала: «От якби щось драматичне сталося — я б показала, на що здатна». А тепер… я навіть не знаю, чи хочу жити.»
Вайпер, яка сиділа поруч і чистила ніж мультитулом, підняла голову.
Вайпер:
«Не будь дитиною. Це не кара. Це просто… випадковість. Літак падає, люди гинуть, хтось виживає. Ти вижила. Тепер або використовуй це, або дійсно здаєшся. Третє — не варіант.»
Її голос був різким, але не жорстоким. Просто констатація факту.
Спаркл подивилася на неї з викликом.
Спаркл:
«А ти? Ти весь день тільки й робила, що свій ноутбук рятувала. Ніби це важливіше за людей.»
Вайпер не образилася. Вона просто посміхнулася — холодно, але щиро.
Вайпер:
«Мій ноутбук — це моя зброя. Якщо ми тут застрягнемо надовго, я зможу зламати будь-який сигнал, який вловить. Або передати координати. Або просто зберегти наші історії, щоб хтось дізнався. Люди гинуть, коли забувають, за що борються.»
Бліз, яка весь час мовчала й просто підкидала гілки у вогонь, раптом заговорила.
Бліз:
«Я бігала ультрамарафони. Знаєте, що найстрашніше? Не біль у ногах. А момент, коли мозок каже: «Все, досить». І ти розумієш — якщо зупинишся зараз, то вже ніколи не встанеш. Тож я навчилася ігнорувати цей голос. Зараз той самий момент. Ми не можемо зупинитися.»
Еко кивнула, сидячи з підборіддям на колінах.
Еко:
«Природа не карає. Вона просто існує. Ми — частина неї. Якщо ми будемо поважати її — вона дасть нам шанс. Якщо ні — з’їсть нас. Прості правила.»
Місті витягла телефон — батарея вже на 3%. Вона записувала голосову нотатку, тримаючи апарат близько до рота.
Місті (тихо, в диктофон):
«Ніч перша. Температура близько 24 градусів, але здається холодніше. У нас є вогонь, укриття з пальмового листя, вода на завтра. Група тримається. Є напруга, але поки немає конфліктів. Макс… він тримає нас разом. Без нього ми б уже розбіглися.»
Вона вимкнула запис і подивилася на Макса.
Місті:
«Ти розумієш, що ти тепер наш лідер? Хочеш того чи ні.»
Макс зітхнув.
Макс:
«Я не хочу бути лідером. Я хочу, щоб ми всі були лідерами. Але… так. Поки що я приймаю рішення. Якщо хтось має кращу ідею — говоріть. Я не диктатор.»
Фрост, яка весь вечір мовчала й просто дивилася на вогонь, раптом заговорила — голосно, майже агресивно.
Фрост:
«А чому ти вирішуєш, хто вартує? Чому не я? Я теж можу сидіти й дивитися в темряву!»
Макс подивився на неї спокійно.
Макс:
«Ти можеш. Але зараз перша зміна — я і Бліз. Друга — Вайпер і Шедоу. Третя — Луна і Роксі. Інші сплять. Завтра поміняємо. Це не привілей — це відповідальність.»
Фрост скривилася, але промовчала.
Шедоу малювала на піску паличкою — грубу карту острова: берег, джунглі, струмок, який вони знайшли, приблизне місце гори в центрі.
Шедоу:
«Якщо ми піднімемося на ту гору завтра — може, побачимо дим або корабель. Або хоча б зрозуміємо розмір острова.»
Роксі грала на губній гармошці — тиху, сумну мелодію, яка зливалася з шумом хвиль.
Роксі:
«Це моя пісня. Називається «Без тебе». Але тепер я думаю — може, перейменувати на «Без світу»?»
Вона засміялася — нервово, але щиро. Деякі дівчата посміхнулися разом з нею.
Нова сиділа трохи осторонь, дивилася в небо.
Нова:
«Орієнтир — Полярна зірка. Вона там, над тими деревами. Якщо ми йдемо на північ — побачимо її. Якщо на південь — вона зникне. Запам’ятайте.»
Раптом вітер посилився. Листя на пальмах зашелестіло голосніше. Небо затягнуло хмарами. Блискавка розірвала темряву далеко над океаном.
Макс підвівся.
Макс:
«Шторм іде. Укриття не витримає сильного дощу. Треба переносити все вглиб, під скелю. Там є маленька ніша — суха.»
Всі піднялися. Почалася метушня: хапали гілки, пальмове листя, кокоси, аптечку. Дощ почався раптово — великі, теплі краплі, які за секунди перетворилися на стіну води.
Вони бігли під скелю, тримаючись за руки, щоб ніхто не загубився. Вода хлюпала під ногами, пісок став липким. Блискавки світили раз за разом, громи котилися, ніби хтось перевертав металеві бочки.
Під скелею було тісно, але сухо. Вони притулилися один до одного. Дощ барабанив по каменю над головою, вітер завивав у щілинах.
Луна притиснулася до Макса. Її тіло тремтіло — не від холоду, а від напруги.
Луна (шепотом, тільки йому):
«Я боюся грому. З дитинства.»
Макс обійняв її за плечі.
Макс:
«Я тут. Грім — це просто шум. Він не може нас дістати.»
Спаркл заплакала — тихо, без істерики.
Спаркл:
«Я хочу додому…»
Вайпер, яка сиділа навпроти, простягнула руку й стиснула її долоню.
Вайпер:
«Ми всі хочемо. І ми повернемося. Обіцяю.»
Шторм тривав години три. Ніхто не спав — просто сиділи, слухали, трималися разом. Коли дощ послабшав, Макс вийшов надвір. Небо очистилося. Зірки сяяли яскраво.
Він повернувся.
Макс:
«Шторм минув. Ми вистояли. Це перемога номер два.»
Всі видихнули. Хтось навіть засміявся — нервово, але з полегшенням.
Луна підвелася, підійшла до Макса, обійняла його ззаду.
Луна:
«Дякую. За все.»
Він не відповів — просто поклав свою руку на її. Вогонь уже згас, але тепло залишилося — не від полум’я, а від людей, які сиділи поруч.