Глава 2: Перший день на краю світу

(Маркіель починає читати дальше)

Сонце вже піднялося досить високо, щоб пісок під ногами почав нагріватися, ніби розпечена сковорідка. Макс стояв по щиколотки в теплій воді, дивлячись, як хвиля повільно відкочується, залишаючи на березі білі смужки піни й дрібні шматки пластику з літака. Його футболка прилипла до тіла, все ще мокра й солона, волосся злиплося від морської води. Плече боліло — мабуть, сильний удар при падінні, — але він ігнорував біль. Біль завжди приходить пізніше. Зараз головне — зрозуміти, де вони, і що робити далі.

Він озирнувся на берег. Десять дівчат сиділи або лежали на піску в різних позах: хтось обіймав коліна, хтось просто дивився в небо, хтось уже намагався віджати мокре волосся. Повітря пахло сіллю, водоростями й чимось солодкувато-гнилим — мабуть, десь неподалік гнило мангрове листя.

Макс (голосно, але спокійно):

«Добре. Усі живі, це вже перемога. Тепер давайте по пунктах. Перше — вода. Пити морську не можна, помремо за три дні. Друге — укриття. Сонце зараз пече, а вночі буде холодно. Третє — їжа. Четверте — вогонь. П’яте — сигнал SOS. Хто що може?»

Запала тиша. Тільки шелест хвиль і далекий крик чайок.

Луна підвелася першою. Її рожеві пасма тепер виглядали майже чорними від води, очі були червоні від сліз і солі, але вона все одно спробувала посміхнутися.

Луна:

«Я… я можу допомогти з укриттям. У мене був дід, який будував будиночки на деревах. Я вмію плести з гілок і листя.»

Макс кивнув.

Макс:

«Добре. Ти — головна по укриттю. Бери когось із собою.»

Спаркл сиділа, обхопивши себе руками, ніби намагаючись зігрітися. Її платинове волосся прилипло до обличчя, макіяж розмазався повністю — вона виглядала набагато молодшою й вразливішою, ніж у літаку.

Спаркл (тихо, майже плачучи):

«Я… я нічого не вмію. Я тільки вмію грати. Мені страшно.»

Макс підійшов, присів навпочіпки перед нею.

Макс:

«Ти вмієш говорити. Це вже багато. Ти будеш нашою «голосовою підтримкою». Розмовляй з усіма, піднімай настрій. Якщо хтось запанікує — ти перша заспокоюєш. Зможеш?»

Спаркл витерла сльозу тильною стороною долоні.

Спаркл:

«…Спробую.»

Вайпер уже розкладала на піску вміст свого рюкзака — ноутбук (екран тріснув, але світився), power bank, кілька флешок, зарядка, навіть маленький мультитул.

Вайпер:

«У мене є ніж, викрутка, плоскогубці. І ще power bank на 20 000 мАг. Якщо знайдемо сонячну панель або щось, що генерує струм — я зможу зарядити телефон і спробувати пінганути супутник. Але зараз це марно. Батарея майже на нулі.»

Макс:

«Зберігай енергію. Ти — наш технік. Якщо щось зламається — ти ремонтуєш.»

Бліз уже стояла, розминала плечі й ноги. Її спортивна кофта була порвана на плечі, але м’язи грали, ніби вона щойно закінчила тренування.

Бліз:

«Я можу бігати, носити важке, рубати гілки, лазити по деревах. І я витривала. Давай я піду з тобою на розвідку.»

Макс:

«Ідеально. Ти — моя права рука по фізичній частині.»

Еко підвелася повільно, віджала дреди, з яких полилася вода.

Еко:

«Я знаю рослини. Які їстівні, які отруйні, які лікують. Я три роки працювала в заповіднику в Квінсленді. І я вмію знаходити воду — по слідах тварин, по рослинах, по рельєфу.»

Макс:

«Ти — наш ботанік і лікар. Якщо хтось пораниться або захворіє — ти перша.»

Місті витягла з кишені телефон — екран тріснув, але ввімкнувся.

Місті:

«У мене є диктофон і камера. Я можу записувати все, що відбувається. Якщо нас знайдуть — це буде доказ, що ми були тут. І я вмію писати заголовки. «Десять дівчат і один хлопець проти острова» — звучить як бестселер.»

Вона спробувала пожартувати, але голос зірвався.

Макс:

«Записуй. І шукай високі точки — для сигналу.»

Фрост сиділа осторонь, обіймала коліна, дивилась на свої нігті — лак уже облупився.

Фрост (тихо):

«Я… я модель. Я вмію позувати. І… я вмію бути красивою навіть коли все погано. Може, це допоможе… не знаю.»

Макс підійшов до неї.

Макс:

«Краса — це сила. Ти будеш нашою «моральною підтримкою» візуальною. Якщо хтось опустить руки — подивись на тебе і згадає, що ми ще живі й гарні.»

Фрост слабо посміхнулася.

Фрост:

«Дякую…»

Шедоу сиділа на піску й малювала пальцем — карту острова, приблизну, з того, що бачила з уламка.

Шедоу:

«Я можу малювати. Карти, знаки, попередження. І я не боюся темряви. Я можу вартувати вночі.»

Роксі витягла з кишені маленький губний гармошка — диво, що не втопилася.

Роксі:

«Я можу грати. І співати. Якщо настрій упаде — я підніму його музикою. Хоч би й на саморобній гітарі з гілок.»

Нова все ще дивилася в небо.

Нова:

«Я знаю зірки. Вночі я зможу визначити напрямок. Північ, південь… І я вмію чекати. Дуже довго.»

Макс озирнув усіх.

Макс:

«Отже. Групи: я, Бліз і Еко — йдемо в джунглі за водою й їжею. Луна, Шедоу і Роксі — збираєте пальмове листя й гілки для укриття біля скелі, там менше вітру. Вайпер, Місті, Фрост, Спаркл і Нова — залишаєтеся тут, збираєте все, що викинуло на берег: метал, пластик, одяг, їжу з літака. Якщо знайдете аптечку або ліхтарик — кричіть. Зустрічаємося тут через три години. Якщо хтось не повернеться — кричіть або свистіть. Усі зрозуміли?»

Всі кивнули, хтось голосно, хтось тихо.

Макс повернувся до Бліз і Еко.

Макс:

«Ходімо. Тримайтеся близько. І дивіться під ноги — змії, павуки, гострі камені.»

Вони рушили вглиб острова. Пісок швидко змінився на вологу землю, вкриту опалим листям. Джунглі зімкнулися над головами — високі дерева з товстими стовбурами, ліани, що звисали, як мотузки, яскраві квіти, від яких йшов солодкуватий запах. Повітря стало густішим, вологішим. Пахло землею, гниллю й квітами.

Бліз ішла попереду, розсуваючи гілки руками.