Лісовик

Кожного літа, скільки себе пам'ятаю, я їздив у село до діда й бабусі. Часто дід брав мене з собою на риболовлю та в ліс по гриби. Мене завжди дивувало, як сильно він відрізнявся від бабусі за вдачею. Він завжди був спокійний і мовчазний, любив природу, багато читав. А бабуся була жінкою простою, моторною і балакучою. Здавалося, в неї з рота б'є невичерпне джерело, бо потік слів ніколи не переривався. Вона весь час про щось розпитувала або давала корисні поради, і могла робити це годинами без перерви. Тому не дивно, що дід за будь-якої нагоди втікав до лісу чи на озеро відпочити, за що бабуся його лаяла: "Краще б город скопав чи бур'яни вирвав, а то приніс три рибини і посміхається, наче скарб знайшов. Я цілими днями кручуся, а він на природі відпочиває. Іще й совість має". Бабця завжди намагалася дати мені якусь роботу по господарству, наприклад, пасти гусей. Але поки я спостерігав за бджілками, замріявся, і гуси розбіглися. За це бабуся назвала мене нездарою "весь у діда" і дала нарешті спокій.
Цього разу ми пішли по гриби востаннє за літо, бо за три дні мені треба було їхати в місто і йти до школи. Стояв звичайний серпневий день. Вітерець легенько куйовдив волосся, даруючи приємну прохолоду в спеку. Тут, у тіні дерев, було темно й затишно. Ми вже довго йшли лісом, і мені захотілося їсти. Ті два бутерброди, які я вже з'їв, не втамували голод. На галявині стояв величезний пеньок від двохсотлітнього дуба. Колись в нього вдарила блискавка, і він згорів. Потім дерево спиляли, а пеньок став улюбленим місцем для відпочинку грибників. Коли ми зайшли на галявину, я відчув, що хтось за нами спостерігає. Озирнувся навкруги, і на мить здалося, що в кущах горіли чиїсь очі.
— Діду, там якісь очі! Тут є ведмеді чи вовки?— Ні, їх давно вже всіх перебили. Може, якийсь забрів з Чорнобильської зони. Вона не дуже й далеко звідси. Все, відпочив? Йдемо далі!
Дід дістав ще два бутерброди (з сиром і з салом) з рюкзака і поклав їх на пеньок.
— Діду, а можна я ще з'їм? Я голодний.
— Ні, онуче, це не для тебе, а для Лісовика! Щоб він нас з лісу випустив.
— А хіба Лісовики існують?
— Ще й як існують! Сам у дитинстві бачив.
— Може, то був ведмідь?
— Ні, я ведмедів бачив чимало. Лісовик - він як людина, просто високий і весь скритий хутром. Ти його не побачиш, якщо він сам цього не забажає. Ходімо вже, скоро полудень.
Ми пішли далі. Але їсти хотілося нестерпно. Я зупинився і присів зашнурувати кросівки.
— Діду, почекай, у мене шнурки розв'язалися на черевиках!
— Добре, почекаю. Але бутерброди не чіпай, бо біда буде. Це гостинець для Лісовика.
Я озирнувся. Два величезні шматки хліба з салом і сиром лежали на пеньку, а навколо них вже вилися мухи. Шлунок вимагав їжі. Я почекав, поки дід зайде у хащу, і швидко підбіг до пенька. Я вагався лише мить. Запах сиру й сала з часником пересилили пересторогу діда. Тим більше, що в Лісовиків я не вірив. Я взяв бутерброди і з'їв їх на ходу, поки наздоганяв діда. Той чекав на мене біля височенної сосни і з тріумфом тримав у руках декілька маслюків.
— Де ти пропадав так довго? Ти не чіпав гостинці для Лісовика?
— Ні, - збрехав я.
— Щось ти задовго шнурки зав'язував, - дід підозріло подивився на мене. 
— Так шнурки якісь незручні. Їх зав'язуєш, а вони знову розв'язуються!
— А все тому, що це клята синтетика. От коли я був малим, то шнурки один раз зав'язав, і трималися весь день.
Ми заглибилися в хащу, шукаючи гриби. Грибів тут було багато. Мабуть, рідко хто заходив - все-таки далеко від села. Маслюки, піддубники й опеньки росли тут цілими жменьками. За годину ми наповнили грибами дві сумки доверху.
— Ну, врожай зібрали багатий, час і повертатися, - сказав дід.
І знову я відчув, що хтось за нами спостерігає. На мить здалося, що за стіною дерев промайнуло темне хутро і блиснули очі.
— Діду, може, там ведмідь?
— Не зважай. Не чіпай його, і він не чіпатиме тебе.
Ми пішли назад. Ішли довго, так що в мене вже занили ноги, але стіна лісу не закінчувалася. Раптом дід зупинився й придивився до стежки.
— Може, я помиляюся, але ми тут вже були. Ось зламана гілка, і цю сосну з двома стовбурами, наче ліра, я вже бачив. Здається, ми ходимо по колу. Сядьмо й відпочинемо. Невже Лісовик нас не відпускає? Онуче, ти правда не чіпав гостинці? 
Мені стало моторошно, але я не міг зізнатися. Дід прискіпливо подивився на мене.
— Ти не брешеш мені? Дивися мені у вічі і не відводь погляд! Брехати - це не гідно чоловіка. Слово чоловіка має бути міцне, як залізо. Ти ж не хочеш вирости таким паскудником, як твій батько?
Мені стало соромно, я опустив очі й зізнався у своєму "злочині". Обличчя діда відразу змарніло, а губи посиніли.
— Що же ти накоїв? Ти міг попросити, і я б тобі дав один бутерброд, або горіхи би пошукали. Навіщо ти це зробив?
— Мама мені казала, що Лісовики, русалки й інші істоти - це все вигадки!
— Обернися - і побачиш, які вигадки! - пробурчав дід.
Я озирнувся. Чиєсь велетенське тіло промайнуло в кущах і пропало. Дід знесилено опустився на пеньок, витер піт з лоба і вигукнув:
— Щезник, щезник, не таїся, нам на очі покажися!
У кущах виникла величезна тінь. Спочатку я подумав, що це ведмідь, але тут істота випрямилася в увесь зріст. Вона була вкрита сірувато-бурим хутром, але дуже схожа на людину. Велика кругла голова сиділа на широких плечах, як казан. Морда була геть не схожа на ведмежу, а нагадувала мавпячу. Довгі руки звисали майже до колін. Але найбільше вражали очі, зеленувато-жовті, як у вовка. Ледь зустрівшись поглядом з цими очима, я зомлів зі страху.
— Чому ти не випускаєш нас із лісу? - спитав дід.
Я почув голос у своїй голові. Він ревів, як ведмідь у казках, але водночас був схожий на людський бас: 
— Звввииичай! Порушено звввииичай!
— Але ж я залишив тобі частування і привітався, - відповів дід.
— Дитинча з'їло їжу! Старий вийти, дитинча залишитися!
— Але ж він малий і дурний, він не знав!
— Малий не знати - помирати! - прогарчав Лісовик. - Звичай один!
— Малий отримав свій урок. Тепер він знатиме звичай. Відпусти нас!
Лісовик у відповідь лише похитав головою:
— Звичай порушено! Кара! Нема звичай - нема порядок.
— Тоді дай малому вийти, а я залишуся, бо я вже старий, мені помирати скоро. А в нього все життя попереду. Пожалій дитину! Пропоную обмін.
Лісовик загарчав, оскаливши ікла:
— Життя за життя! Малий вийти, старий залишитися!
Про що вони розмовляють? Який обмін? Мову Лісовика мені взагалі було важко зрозуміти.
— Тоді розплутай шлях і дай малому вийти, - сказав дід.
Лісовик прогарчав щось незрозуміле, повернувся і зник у хащі. За мить у лісі щось змінилося. Я озирнувся: стіна дерев вже не здавалося такою щільною, і я впізнав ту саму сосну з двома стовбурами. А ось і стежка в'ється змійкою.
— Бери торбу і йди до села! - наказав дід. - Бачиш, Лісовик відкрив стежину. Іди, поки він не передумав!
-    Діду, я без тебе не піду! - сказав я твердо.
-    Підеш! Хоч раз мене послухай!
-    А ти?
-    А я піду пізніше. Треба ще з Лісовиком побалакати, деякі справи владнати. Бо ти сильно його обідив. Іди, не вагайся! По цій стежці, і нікуди не звертай. Далі буде поле, а потім наліво село недалечко.
Я послухався. Попрощався з дідом, взяв свою торбинку з грибами і швидко пішов стежкою. Ліс поступово рідшав, і вдалині у сонячному світлі визирнуло поле. Спів жайворонків і дзюрчання коників надали мені спокою після жахіття, пережитого в лісі, та все ж тривога за діда не полишала. Я зупинився посеред поля й вирішив на нього почекати. Я сидів довго, вже задрімав, аж тут прокинувся й побачив, що сонце вже заходить за обрій. На щастя, повз поле їхала сусідка на велосипеді й підвезла мене додому. Бабуся була дуже перелякана й заплакана. Вона почала жалітися і дорікати мені за те, що довго був відсутній, як вона з обіду нас чекала і серце в неї прихопило. Вона навіть не одразу помітила, що я один без діда. Лише через пів години вона згадала про діда:
-    Що, знову зайшов до сусіда пиячити? Тебе відпустив, а сам до Петра завернув? От бісова душа, знав же, що лаяти буду, от і втік! - вона розлютилася не на жарт.
Дід уже кілька разів так робив. Коли дуже лаявся з бабусею, то ховався у когось із друзів, а та змушена була бігати по всьому селу й шукати його. На велосипеді бабуся, на відміну від усіх сільських жителів, їздити боялася, бо голова паморочилася. От і ходила туди-сюди хворими ногами пішки.
-    Ні! - і я розповів про все, що сталося в лісі.
-    Який в біса Лісовик! Що ви там вигадали? - бабуся, колишня сільська вчителька, у ці забобони не вірила. - Добре, іди вечеряй і спати лягай, а дід сам припреться. Вночі чи вже вранці...
Я вже майже сам повірив у те, що сказала бабуся. Але дід не повернувся ні вночі, ні вранці. Бабуся пішла по селу попитати всіх, може його бачили, а мене залишила вдома. Повернулася вже опівдні, змарніла від горя.
-    Онученьку, ніде його нема! - вимовила і впала на підлогу.
Я побіг до сусідів по допомогу. На щастя, недалеко жив старий фельдшер, і він надав необхідну допомогу. Лише після обіду ми зібрали кількох сусідів і пішли до лісу на пошуки діда. Знайшли його на тій самій галявині, де він залишав гостинець для Лісовика. Дід сидів, тримаючи торбину з грибами на колінах, а спиною опирався об рюкзак, і ніби спав. Бабуся підбігла до діда і помацала обличчя. Відсахнулася, затулила лице руками і впала. Я підбіг до діда і схопив його за руку. Вона була холодна. Сусіди обережно взяли тіло діда, поклали на саморобні носилки з молодих дерев і понесли до села. Після експертизи нам повідомили, що дід помер уві сні. У нього просто зупинилося серце. 
На похорон я не залишився - квитки в місто вже були придбані, а нові на нашому полустанку купити було неможливо. На могилу діда я зміг навідатися лише наступної весни. Стоячи біля могили, я відчув чийсь ворожий погляд. За огорожею кладовища промайнула величезна тінь. У моїй голові почувся голос: "Не ходи до лісу! У лісі - смерть!" 
З того часу минуло вже двадцять п'ять років, але до лісу мене ніхто більше не зміг затягнути, навіть просто на пікнічок. Смерть діда стала справжнім болем для мене. Навіть коли я гуляю у парку, мені весь час здається, що хтось спостерігає за мною із-за дерев, і здається, що там ховається постать Лісовика.