Закінчення

Іноді, в безвітряну ніч, коли місяць сховається за хмари, а ліс зануриться в непроглядну темряву, можна почути сумний голос, що шепоче ім'я коханої. Це голос Марка, який все ще сподівається почути у відповідь дзвінкий сміх Лесі. Його прозорий силует блукає серед стовбурів дерев, його очі, сповнені туги, шукають у темряві будь-який проблиск надії.

Він приходить до їхнього улюбленого дуба, який тепер стоїть як чорний монумент їхнього кохання. Притулившись до шорсткої кори, він згадує, як вони сиділи під цим деревом, обнявшись, і дивились на зоряне небо. Він чує її шепіт, відчуває її тепло, але це лише ілюзія, створена його болем.

"Лесю," – шепоче він, його голос розноситься по лісу, відлунює від стовбурів дерев і зникає в темряві. Він кличе її ім'я знову і знову, сподіваючись, що хоча б відлуння відгукнеться на його заклик.

Він блукає по лісі, заходячи в місця, де вони колись бували разом. Він бачить їхні сліди на землі, відбитки їхніх долонь на корі дерев, і йому здається, що все це сталося вчора. Але хоч час невпинно рухається вперед, проте рани, завдані втратою, все ще кровоточать.

Іноді, коли вітер піднімає опале листя, Марко бачить у них обриси Лесі. Він чує її сміх у шелесті листя, її шепіт у шепоті вітру. Але це лише гра уяви, яка приносить йому короткочасне полегшення.

Він продовжує блукати лісом, його туманна фігура стає частиною ночі, невід'ємною частиною лісу. Він – привид кохання, що не згасає навіть після смерті. І поки існує ліс, поки шепоче вітер, пам'ять про Марка і Лесю житиме в його глибинах.

+++

Дякую за прочитання. Якщо знайшли помилки, будь-ласка вкажіть в коментарях. Якщо сподобалося, поставте лайк і підпишіться.