Розділ 5 Смуток

Марко залишився один серед попелища. Його серце було розбите на тисячі уламків, кожен з яких горів вогнем горя і відчаю. Він блукав по вигорілому лісі, кличучи ім'я Лесі.

 — Лесю! Лесю! - лунало серед попелища, але відповіддю йому була лише тиша, що розривала серце ще сильніше.

 — Де ти, Лесю? - шепотів він, спотикаючись об обгорілі гілки. - Відгукнися!

Він зупинявся біля кожного стовбура, що ще тлів, сподіваючись побачити її обличчя в мерехтінні полум’я. Але замість цього бачив лише власне відображення, спотворене болем і відчаєм. Він торкався до попелу, намагаючись відчути її тепло, але його пальці зустрічали лише холодну порожнечу.

 — Чому ти залишила мене? - шепотів він до вітру, який ніс з собою запах горілого дерева і розпачу.

Він хотів кричати вголос, бити кулаками об землю, але не міг. Він був лише духом, безтілесним і безсилим. Голос застрягав у горлі, не маючи сили вирватися назовні.

Марко припав до землі, обіймаючи коріння згорілого дерева, наче воно було останнім шматком його коханої.

 — Я не хочу жити без тебе, Лесю, - шепотів він, і його сльози, невидимі людському оку, падали на попіл.

Він відчував себе самотнім, як ніколи раніше. Весь світ здавався йому порожнім і безглуздим. Навіщо йому цей ліс, якщо в ньому немає Лесі? Навіщо йому це існування, якщо він не може поділитися ним з коханою?

Марко знаходив їхні улюблені місця, і кожне з них було раною, що кровоточила на його душі. Старий дуб, під яким вони сиділи, обнявшись, тепер був чорним обгорілим стовбуром, що стояв як мовчазний свідок їхнього щастя і трагедії.

 — Пам'ятаєш, Лесю, - звернувся він до дуба, - як ми сиділи тут, під твоїм гіллям, і мріяли про майбутнє?

Кора, колись шорстка і тепла, тепер була холодна і крихка, як його надії. Він притулився до нього.

 — Де ти, Лесю? - шепотів він, притуляючись вухом до стовбура. - Чому ти не відповідаєш?

Галявина, де Леся танцювала під променями сонця, була вкрита попелом. Він уявляв її легку постать, що кружляє в танці, її сміх, що дзвенів у повітрі.

 — Тут ти танцювала, наче лісова фея, - згадував він, і його серце стискалося від болю.

Але тепер тут панувала тиша, порушувана лише шелестом вітру серед попелу. Кожен крок був для Марка ножем по серцю, нагадуючи про втрату. Він опустився на коліна і зібрав жменю попелу, пропускаючи його крізь пальці. В кожній частинці він бачив шматочок її душі.

 — Лесю, - прошепотів він, його голос був хрипким від сліз. - Чому ти пішла? Чому залишила мене самого?

Він відчував себе покинутим, самотнім у цьому вигорілому світі. Все, що йому було дороге, зникло. Ліс, Леся, його життя - все перетворилося на попіл.

Раптом, він почув тихий шепіт. Це був голос Лесі, ніжний і лагідний, наче вона була поруч.

 — Я завжди буду з тобою, Марко, - пролунало в його серці.

Він підняв голову, озирнувся навколо, але нікого не побачив.

 — Де ти? - запитав він, його голос був сповнений надії. Невже це не сон? Невже Леся жива?

 — Я в тобі, - відповіла Леся. - І ти завжди будеш в мені.

Марко закрив очі. Він відчував її присутність всюди навколо себе. В кожному подиху вітру, в кожній краплині роси, в кожному промінчику сонця, що пробивався крізь попіл. Він зрозумів, що Леся не зникла назавжди. Вона стала частиною лісу, частиною його самого. І тепер вони назавжди будуть разом, нероздільні, як дві половинки одного цілого.

 — Лесю, я люблю тебе, - прошепотів він, і його голос був сповнений ніжності та вдячності.

Він більше не був самотнім. Він знав, що Леся завжди буде поруч, в його серці, в його душі, в кожному листочку, що проросте з цього попелу. І це давало йому сили жити далі, берегти ліс і чекати на день, коли вони знову зустрінуться.

×××

З того часу Марко став примарою лісу. Його тінь, прозора і туманна, як дим, блукала серед руїн, нагадуючи людям про їхню жорстокість.

 — Дивіться, що ви накоїли, - шепотів він, проходячи крізь стіни будинків, збудованих з дерева зрубаного лісу. - Ви знищили не просто дерева, ви знищили цілий світ.

Він з'являвся перед тими, хто зрубав дерева, перед тією, хто підпалив ліс, і шепотів їм про їхні вчинки, його голос був хриплим від горя і докору. Його очі, сповнені туги і безмежного болю, проникали в їхні душі, викликаючи почуття провини і жалю.

Він блукав серед стовбурів, що колись були могутніми деревами, і шепотів їхні імена.

 — Дубе-велетню, мій друже, - шепотів він, торкаючись обгорілого стовбура. - Вербонько, моя красуне, де твоє зелене гілля?

Він бачив у кожному з них частинку себе і Лесі. Він згадував, як вони разом гуляли цими стежками, як слухали спів птахів, як відчували спокій і гармонію. А тепер тут панували тиша і смерть.

Одного разу, він з'явився перед лісорубом, який зрубав його улюблене дерево. Чоловік, побачивши прозору фігуру, збліднув від страху.

 — Хто ти? - запитав він тремтячим голосом.

Марко підійшов ближче і поклав руку на його плече.

 — Ти вбив частинку мене, - прошепотів він, і його голос прозвучав як шелест листя.

Лісоруб опустив голову, відчуваючи всю вагу свого вчинку. З того дня він більше ніколи не брав сокири в руки. Він пішов у ліс і посадив нове дерево, сподіваючись спокутувати свою провину.

Іншим разом, Марко з'явився перед жінкою, яка підпалила ліс зі злості. Вона побачила його прозору фігуру, що стояла над нею, і закричала від жаху.

 — Не підходь! - закричала вона. - Я не хотіла цього робити!

Марко подивився на неї з сумом і сказав:

 — Ти знищила наш дім. Ти забрала у мене все, що мені було дороге.

Жінка заплакала, усвідомивши весь жах свого вчинку. Вона поклялася більше ніколи не робити такого і присвятила своє життя відновленню лісу.

Так, Марко став охоронцем лісу, його примарна постать нагадувала людям про необхідність берегти природу. Він став символом втрати і відродження, надією на те, що одного разу ліс відновиться, і люди більше не будуть завдавати йому шкоди. І хоча його серце було розбите на шматки, він знав, що його місія важлива. Він захищав не тільки ліс, але й пам'ять про своє кохання до Лесі. Він вірив, що одного разу вони знову будуть разом, в новому лісі, де пануватимуть мир і гармонія.