Розділ 3 Загроза

Їхнє щастя, прозоре і крихке, як павутинка, тривало недовго. Спокій лісу було порушено гучними звуками, що розірвали тишу, мов грім серед ясного неба. З глибини лісу доносилися удари сокир об дерево, дзижчання пил і грубі, жадібні голоси людей.

 — Що це? - здригнулася Леся, прислухаючись до незнайомих звуків. - Невже грім? Але ж небо чисте...

 — Ні, це не грім, - відповів Марко, і його голос зазвучав тривожно. - Це щось набагато гірше.

Це звук був грізним, наче раптово прокинувся дикий звір, порушуючи спокій лісової обителі. Марко і Леся, відчуваючи наближення небезпеки, піднялися над лісовою полянкою. Їхні серця завмерли від тривоги. З-за крон дерев з'явилися люди з сокирами та пилами, їхні обличчя були спотворені жадобою наживи. Вони рухалися, як зграя лісових мурах, спрямована до єдиної мети – знищення лісу.

 — Люди! - вигукнула Леся з жахом. - Що вони тут роблять?

Ця картина наповнила серце Марка гострим болем, ніби хтось пробив його лезом. Він бачив, як під ударами сокир падають могутні дерева, як розривається на шматки лісова підстилка. Це було жорстоке видовище, що розривало душу.

 — Вони знищують мій ліс! - закричав Марко, і його голос пронісся над галявиною, наче вихор. - Вони вбивають його!

 — Вони не розуміють, - прошепотіла Леся, її голос тремтів від страху і відчаю. Сльози котилися по її щоках, мов дощ по вікнах. - Вони хочуть знищити наш дім, наш прекрасний ліс. Її очі були сповнені туги і безсилля.

Марко подивився на неї, його очі виражали глибоку печаль.

 — Ми повинні їх зупинити, - сказав він рішуче, хоча його голос звучав хрипко від хвилювання. - Ми не можемо дозволити їм знищити все, що ми любимо.

Його прозора фігура на мить стала яскравою, як полум'я. Він відчував, як в його серці зароджується гнів, гнів на людей, які не цінують природу.

Леся кивнула, витираючи сльози.

 — Але як? Ми такі безсилі перед ними.

Її голос був тихим, але в ньому звучала рішучість.

Марко замислився. Він знав, що сам він не зможе зупинити цих людей. Але він також знав, що не може просто стояти осторонь і спостерігати за руйнуванням свого дому.

 — Ми повинні спробувати, - сказав він нарешті. - А якщо не вийде, ми закличемо на допомогу всіх духів лісу. Разом ми зможемо їх зупинити.

 — Духів лісу? - перепитала Леся з надією. - А вони допоможуть?

 — Мусять, - відповів Марко рішуче. - Адже це і їхній дім теж.

×××

Разом вони спустилися з поляни і наблизилися до людей. Марко спробував достукатися до їхніх сердець, показати їм красу лісу, яку вони так безжально руйнували. Він використав чари, що б люди могли бачити його.

 — Зупиніться! - гукнув він, і його голос, підсилений магією лісу, пролунав над галявиною, мов грім. - Невже ви не бачите, що робите?!

Він нагадав їм про птахів, які співають у кронах дерев, про звірів, що знаходять притулок у його тіні, про тисячі комах, які живуть у його ґрунті.

 — Погляньте навколо! – вигукнув він, його голос наповнився відчаєм. - Це не просто дерева, це цілий світ, повний життя! Кожне дерево, кожна травинка - це частинка душі лісу!

Але люди не хотіли слухати. Вони були засліплені жадобою наживи, їхні вуха були заглушені шумом пил і ударами сокир.

 — Замовкни, лісовику! – крикнув один з чоловіків, найбільший і найгрубіший з усіх. Його очі були холодними і бездушними, як у дикого звіра. - Нам потрібна деревина, а не твої казки.

Інші лісоруби загомоніли у згоді, їхні голоси були грубими і глухими, як гуркіт грому.

 — Він збожеволів! - кричали одні.

 — Геть звідси, поки ми тебе не прогнали! - погрожували інші.

Розлючений, Марко спробував викликати вітер, щоб відігнати людей. Він зосередив усі свої сили, уявляючи, як потужний вітер зриває каски з їхніх голів і розкидає їх по лісу.

 — Зараз я вам покажу! - прошепотів він, напружуючи всі свої сили.

Але його сили були обмежені. Вітер піднявся, але був занадто слабким, щоб протистояти внутрішній силі людей. Лише кілька листочків закружляли у повітрі, та гілки дерев ледь помітно захиталися.

 — Ха-ха-ха! - засміялися лісоруби. - І це все, на що ти здатен, дух лісу?

Марко, хоч і був духом лісу, не мав необмеженої влади. Він міг впливати на природу, насилати вітер та дощ, але не міг повністю контролювати стихію. Сила волі людей, озброєних сокирами та пилами, була занадто великою, і Марко не міг їм протистояти. Він відчував своє безсилля та відчай, але не здавався, сподіваючись знайти інший спосіб захистити свій дім.

Леся ж почала співати сумну пісню, наповнену тугою і відчаєм. Її голос проникав у серця людей, як гострий ніж. Вона співала про красу лісу, про його значення для всього живого. Її голос був таким проникливим, що навіть найзатятіші лісоруби на мить зупинилися, зачаровані мелодією.

 — Яка гарна пісня, - прошепотів один з них, - наче пташка співає.

Але їхня жорстокість взяла гору.

 — Не відволікайся! - гаркнув на нього старший. - Працювати треба!

Вони знову почали працювати, намагаючись заглушити її спів гучним шумом.

Марко і Леся бачили, що їхні спроби марні. Люди були занадто засліплені жадобою, щоб почути їх. Вони відчували безсилля і відчай.

×××

Дерева падали одне за одним, як солдати на полі бою, з глухим, болісним тріском. Кожне падіння було ударом по серцю Марка і Лесі.

 — Ні! - кричав Марко, але його голос тонув у гуркоті падаючих дерев. - Не чіпайте їх!

Ліс стонав від болю, його зелені шати розривалися на шматки, оголюючи рани, що кровоточили соком. Світло пробивалося крізь прогалини в кронах, створюючи химерні візерунки на землі, що нагадували плями крові.

 — Вони вбивають його, Марко! - плакала Леся. - Вони вбивають наш ліс!

Марко і Леся могли лише спостерігати за цим безсиллям. Їхні очі були широко розкриті від жаху, а серця стискалися від болю. Вони відчували себе безпорадними, як маленькі комахи перед стихією. Кожне падіння дерева було для них особистою трагедією, ніби гинув їхній друг, їхній родич.