Розділ 2 Чарівна зустріч

Вечірнє небо було розлите ніжною блакиттю, як очі коханої. Місяць, схожий на срібний диск, висів над верхів'ями дерев, відкидаючи на землю сріблясті плями світла, ніби хтось розсипав по лісу перлини.

 — Яка ніч! - прошелестів Марко, милуючись красою. - Навіть зорі сьогодні сяють яскравіше.

Тіні від дерев танцювали на землі, створюючи химерні візерунки, що нагадували казкові істоти.

 — Цікаво, чи бачать люди ці тіні? - замислився він. - Чи помічають вони цю красу?

Саме в цей час Марко побачив її – Лесю. Вона стояла на узліссі, освітлена м'яким місячним сяйвом. Її біла сукня, прозора, як крило метелика, виблискувала в місячному світлі, наче тканина з павутини і роси. Здавалося, вона світиться зсередини, як маленька зірочка, що впала з неба. Її волосся, кольору стиглої пшениці, спадало на плечі хвилястими пасмами, мерехтячи, мов струмені річки під місячним промінням. Кожне пасмо волосся було ніби окремою нотою в мелодії вечора, а в цілому вони створювали чарівну симфонію.

 — Хто вона? - прошепотів Марко, затамувавши подих. - Я ніколи не бачив такої прекрасної істоти.

Вітер легко торкнувся її сукні, піднявши її легкий подол, і на мить оголив витончені щиколотки. Вона стояла, заплющивши очі, ніби вбирала в себе всю красу ночі.

 — Вона відчуває ліс так само, як і я, - подумав Марко. - Вона частина цієї гармонії.

Її обличчя, освітлене місяцем, було спокійним і прекрасним, як образ з давньої легенди. Здавалося, вона була не з цього світу, а скоріше феєю з лісової казки.

 — Невже це сон? - спитав сам себе Марко, не вірячи власним очам.

Марко зачаровано дивився на неї, не в силах відвести погляд. Його серце забилося частіше, а в душі розквітли ніжні почуття. Він зрозумів, що ніколи раніше не бачив такої краси.

 — Я мушу познайомитися з нею, - вирішив він. - Я мушу дізнатися, хто вона.

×××

Леся танцювала на галявині, оточеній квітами, що світилися в темряві, наче маленькі зірки. Кожен її рух був наповнений грацією і легкістю метелика, що порхає над квіткою. Її сміх, гучний як дзвіночок, розносився лісом, відгукуючись у серці Марка.

 — Який гарний сміх, - подумав Марко. - Він наче музика, що ллється з самого серця лісу.

Дух лісу, зачарований її красою, наблизився до неї. Його тінь, прозора і мерехтлива, лягла на траву поруч. Він чув, як його серце, яке давно вже не билося, відгукується на її присутність. Це було дивне почуття, суміш подиву і захоплення. Ніби старе дерево, що проросло корінням у землю, раптом відчуло весняний вітерець.

 — Хто ти? - шепнув він, його голос був схожий на шелест листя. Слова виривалися з його невидимих уст з легкістю пушинок, що летять у повітрі.

Леся зупинилася і обернулася до нього. Її очі, кольору лісової фіалки, випромінювали тепло і мудрість. Вони були такі ж глибокі і таємничі, як ліс, в якому вона танцювала.

 — Я Леся, - відповіла вона, її голос був м'який і мелодійний, як спів солов'я. - А ти хто?

Її погляд ковзнув по його прозорій фігурі, і вона ледь помітно посміхнулася.

 — Я дух цього лісу, - відповів Марко. Його голос був сповнений гордості і ніжності. - Мене звуть Марко.

Він зробив крок вперед, і трава під його ногами ледь колихнулася.

 — Я не бачив ще такої краси, Лесю. Ти найкрасивіша квітка в цьому лісі.

 — Найкрасивіша квітка? - здивувалася Леся. - Але чому? В цьому лісі безліч прекрасного.

 — Я бачу все, що знаходиться в моєму лісі, - відповів Марко. - І я милуюся твоєю красою та грацією.

Леся посміхнулася ще ширше.

 — Дякую, Марко, - сказала вона. - Я часто приходжу сюди, щоб танцювати під місяцем. Ти перший, хто прийшов сюди до мене.

Вона знову закружляла в танці, а її сміх розливався по лісу, наповнюючи його радістю. Марко дивився на неї, захоплений її красою і грацією. Він відчував, як його серце, хоч його і не було, сповнюється теплом. Він зрозумів, що знайшов те, чого так довго шукав – друга, з яким можна поділитися своїми відчуттями і спогадами.

 — Вона така чудова, - думав він, милуючись її танцем. - Я не можу повірити, що зустрів її.

×××

Леся була не просто дівчиною з села. Вона походила з давнього роду лісових охоронців, які з покоління в покоління оберігали цей ліс від лиха. Її бабуся розповідала їй легенди про духів лісу, і Леся з дитинства відчувала невидимий зв'язок з природою. Вона могла бачити те, чого не бачили інші, чути шепіт дерев та розмовляти з тваринами. Саме тому вона змогла побачити Марка, духа лісу, і відчути його біль.

Між ними зав'язалася розмова, яка тривала до світанку. Марко розповідав Лесі про своє життя, про те, як він потрапив у цей ліс і чому залишився тут.

 — Розумієш, - говорив він з сумом, - я колись був таким самим, як ти. Жив у селі неподалік, ходив на полювання, мріяв про щасливе життя...

Його голос, сповнений меланхолії, лунав у тиші лісу, як шелест опалого листя. Він розповідав про свої полювання, про свої мрії, про день, коли його життя круто змінилося.

 — Я гнався за оленем, - продовжував він, - і не помітив урвища... Пам'ятаю тільки холодну воду і темряву...

Леся слухала його, зачарована його історією, її очі сяяли від співчуття.

 — Мені так шкода, Марко, - прошепотіла вона. - Але тепер ти частина цього лісу, ти його душа.

 — Так, - зітхнув Марко, - але я так сумую за своїм життям, за сонцем, за людьми...

Леся, в свою чергу, ділилася з ним таємницями лісу, розповідала про древніх богів і міфічних істот, які колись населяли ці землі.

 — А ти знаєш, - почала вона з загадковою посмішкою, - що в цьому озері живе водяник? Він охороняє всі скарби, що заховані на дні.

Її голос, ніжний і мелодійний, нагадував спів русалки. Вона розповідала про духів дерев, які охороняли ліс, про водяних, що жили в озері, про лісовиків, які грали на сопілках серед густих заростей. Марко слухав її з відкритим ротом, не вірячи своїм вухам.