Розділ 1 Гибель хлопця

Ліс, мов велетенський зелений кафедральний собор, стояв нерухомо, його гіллясті руки, схожі на готичні арки, торкалися небесної блакиті. Сонце, пробиваючись крізь густу крону дерев, створювало в лісі мереживо з тіней, наче вишиті золотом килими.

 — Тихо сьогодні, - прошелестів столітній дуб своєму сусідові-ясеню. - Навіть вітер не наважується порушити цю велич.

 — Так, - погодився ясень, - відчувається якась особлива урочистість. Може, лісові духи готують свято?

Повітря було просякнуте ароматом смоли, вологої землі та тисячі трав – солодкуватим запахом лісових ягід, терпким ароматом моху та свіжим диханням грибів. Це був світ, де кожна травинка, кожен камінь мав свою історію, а кожне дерево – свою душу.

 — Цей ліс - мій дім, - думав Марко, пробігаючи лісовою стежкою. - Тут я народився, тут виріс, тут знаю кожен куточок.

Саме тут, в цьому зачарованому куточку світу, і зародилася історія Марка. Колись він був юнаком з очима кольору лісової голубики та волоссям, що спадало на плечі м'якими хвилями, як лісова річка. Ліс був його притулком, його храмом. Він знав кожну стежку, кожне дерево, ніби вони були його родичами. Він міг години напроліт сидіти під старим дубом, прислухаючись до шепоту вітру в кронах дерев, спостерігаючи за грайливими білками та лісовими птахами.

 — Як же тут гарно, - зітхнув він, вдихаючи на повні груди свіже лісове повітря. - Я ніколи не проміняю цей спокій на гамір міста.

Але одного разу, під час полювання, доля підготувала йому жорстокий сюрприз. Засліплений азартом погоні, Марко не помітив краю урвища. І ось він летить вниз, відчуваючи холодну воду, що обпікає шкіру, і гострий біль, що пронизує все тіло.

 — Ні! - промайнуло в його голові. - Це не може бути кінцем!

Перед очима миготять спогади: сонячні зайчики, що грають на лісовій підстилці, шепіт вітру в кронах дерев, обличчя матері... Смерть прийшла швидко, несподівано, відірвавши його від усього, що він любив.

×××

Але душа Марка відмовилася залишити цей світ, цей ліс, який він так любив. Вона не хотіла розлучатися з шепотом вітру в кронах дерев, з сонячними зайчиками, що танцювали на лісовій підстилці, з запахом вологої землі та смоли.

 — Ні, я не можу піти! - ніби прошепотіла його душа, чіпляючись за коріння старого дуба. - Я мушу залишитися тут, з моїм лісом.

Вона стала невід’ємною частиною лісу, просочилася в кожну гілку, в кожен листочок, в кожну краплю роси. Марко перетворився на дух лісу, його охоронця. Його тіло розчинилося в землі, але його свідомість розширилася, охопивши весь ліс.

 — Я відчуваю, як течу разом з соками дерев, - думав він, - як літаю разом з птахами, як дихаю разом з вітром.

Тепер його голос звучав у шелесті листя:

 — Не бійся, маленьке оленятко, - шелестів він, коли маля заблукало в гущавині, - я покажу тобі дорогу до мами.

Його подих – у вітрі, що колихав крони дерев:

 — Спіть спокійно, лісові птахи, - віяв він прохолодою, - я буду охороняти ваш сон.

Він бачив все, що відбувалося в лісі, відчував кожен подих його мешканців. Коли сонце сходило, він відчував, як його промені пронизують його дух, а з настанням ночі він ставав частиною темряви, спостерігаючи за нічним життям лісу. Він бачив, як білки збирають горіхи, як олені пасуться на галявині, як маленькі мишки шукають притулок під опалим листям. Він чув спів птахів, дзижчання комах, шепіт трави.

 — Я бачу все, - думав він, - чую все, відчуваю все. Я - це ліс.

Марко став самим лісом, його духом, його серцем. Він пильнував за всіма його таємницями. Знав, де ростуть найсмачніші ягоди, де мешкають найрідкісніші тварини, де заховані підземні ключі. Він пам’ятав кожне дерево, кожен камінь, кожну стежку. Він захищав ліс від пожеж, від браконьєрів, від будь-якої загрози.

 — Я не дам вас образити, - обіцяв він, - мій ліс, мої друзі.

І хоча він більше не міг відчувати фізичного болю чи радості, він все одно відчував глибокий зв'язок зі світом, який колись так любив. Його душа, вільна від тіла, блукала лісом, як легкий туман. Вона проникала в кожну щілину, в кожну нішу, в кожну жилку листка. І хоча його життя кардинально змінилося, він знайшов в цьому нову радість. Він став частиною чогось більшого, вічного, нескінченного.

 — Я - це вічність, - шепотів він разом з вітром, - я - це безмежжя, я - це життя.