На таємничій галявині

Дерева зімкнулись довкола галявини височезним темним муром, виплели над нею дивовижним візерунком купол із гілок. Жоден сонячний промінчик не в силі був здолати цю перешкоду. Феї здалось, що вона потрапила у гігантську круглу залу, яка підсвічувалася відблисками міріад світлячків, що вкривали землю суцільним мерехтливим килимом. А посеред зали темніла арка, контури якої світились тьмяним ультрамарином…

Яка велична краса! – подумала Фея. Але якась холодна й нежива…

 Чорний Метелик летів просто в арку. Він різко змахнув крилами й зник. І майже відразу просто під аркою з’явилася висока темна постать. Важко було розібрати, чи то був чоловік, чи жінка, бо на постаті був довгий плащ із величезним капюшоном, що закривав майже все обличчя…  Феї стало трохи моторошно… Ось вона прийшла сюди та нічого з того, що бачить, не може зрозуміти… Куди вона потрапила? Ніколи раніше вона не чула про існування таких місць. І Ельфи, що вже століттями мешкали у цьому Лісі, нічого такого не розповідали…

Аж ось почувся тихий мелодійний голос, від якого відразу ставало спокійно… Щось у ньому було від дзюркотіння лісового струмочка, щось – від шуму вітру в кроні дерева, щось – від шелесту крапель дощу по листочках…

‒ Нарешті Ти прийшла, ‒ наче сам Ліс промовляв до Феї. ‒ А я вже Тебе зачекалася. Ще трохи – і було б пізно…

‒ Пізно? – перепитала Фея. – Для чого?

‒ Було б пізно, щоб врятувати Ліс. Але тепер все буде добре. Головне – аби Ти виконала усе, що я Тобі скажу…

‒ Хто Ти? – зачаровано запитала Фея, наблизившись до Постаті. Вона намагалася заглянути під капюшон, але нічого не могла розгледіти. Тільки легеньке смарагдове світіння час від часу то з’являлось з-під накидки, то знову тьмяніло, майже зникало в пітьмі…

Почувся легенький грайливий сміх. Він ніжно лоскотав слух і відлунювався тисячами маленьких дзвіночків десь там, де роїлись думки, де розум намагався осягнути всю неймовірність і незбагненність того, що відбувалося…

‒ Я – Ніхто, і Я – Все… Колись прийде час, і Ти зрозумієш. Але не тепер. Для Тебе зараз головне – запам’ятати те, що я скажу, і саме так і зробити. Тоді Ти врятуєш наш Ліс. Слухай мене уважно. Ти чуєш?

‒ Так, так, – квапливо промовила Фея. Вона відігнала від себе усі думки та зосередилась на тому, що промовляв Голос.

‒ Сьогодні вночі Ти повинна спокійно спати у своєму домі. У сні Ти побачиш, які трави мають бути в Чарівному Зіллі, що рятує від хвороби. Коли Ти прокинешся, візьми їх і роби все так, як відчуватимеш.  Воду використовуй тільки з Ельфійського Джерела. Ти сама знатимеш, що потрібно брати, в яких кількостях, як змішувати, як заварювати. Тоді усіма самоцвітами, що принесуть Тобі зі сходом сонця Лісові Гноми, виклади велике коло перед своїм будинком. Дракон вогняним подихом розжарить це коло, а Ти виллєш на розпечені самоцвіти приготовлене Чарівне Зілля.  Пара, що підніметься в небо, проллється цілющим дощем на Ліс і всі будуть врятовані… Вся вода в Лісі, роса в траві, всі рослини, квітковий нектар, плоди та сік дерев стануть цілющими й життєдайними. Всі, хто житиме в Лісі та живитиметься його дарами, будуть одужувати, набиратися сили та позитивної енергії. Але Ти маєш щодня, зі сходом сонця, сідати на Дракона і, співаючи Пісню Життя, облітати весь Ліс, наче створюючи навколо Нього захисне Поле. Це – Твоє основне завдання на майбутнє, від якого залежить життя й сила Лісу.

‒ Зачекайте, а звідки візьметься Дракон? – здивовано спитала Фея.

У відповідь знову пролунав дзвіночками сміх, з арки спочатку війнуло прохолодою, а потім гарячим потоком сяйнуло яскраве світло. Постать почала розчинятись у повітрі, в якусь мить Феї здалося, що вона побачила під капюшоном смарагдові очі, нечіткі риси обличчя, такі до болю знайомі… Але вона не встигла нічого пригадати чи зрозуміти, бо просто з-під арки на галявину, наче величезний птах із неволі, вирвався неймовірної краси Дракон… Його зелені перетинчасті крила з величезною силою здійнялися вгору, зрушили наче змертвіле під щільною кроною дерев повітря і плавно опустилися вниз. Дракон сів на землю просто перед Феєю, різко вдихнув чутливими тремтячими ніздрями так, що Вона відчула, як вібрує повітря навколо, а тоді різко видихнув і… схилив свою витончену голову до Її ніг. Фея, не задумуючись, простягнула до нього руку й легенько доторкнулася до яскравого помаранчевого гребінчика, що тягнувся від голови аж до кінчика хвоста… Дракон, наче кошеня, примружив свої темно-жовті, наче бурштин, очі й… загурчав.

‒ Ого, ‒ подумала Фея. – Ось і потоваришували.

Вона поволі обійшла Дракона збоку й обережно сіла Йому на спину. Він спокійно підняв голову, змахнув крилами й злетів просто у темінь під гіллястим склепінням. Тоді легенько дмухнув і гілки розійшлися в боки, відкриваючи вузький прохід. Сонячні промені, що сипонули в отвір, засліпили Фею. Дракон же рвонув у прохід і миттю вирвався із в’язкої темряви, що панувала вгорі над галявиною, просто в небесну блакить.