Лісова Фея

Глава 4. Лісова Фея

Одного ранку, після чергової безсонної ночі, що пройшла в пошуку нових ліків, Лісова Фея задрімала просто на сходинках до ґанку свого будиночка. Її голівка втомлено схилилась на поручні, а золотаві хвилі довгого волосся, наче покривалом, закрили її втомлене личко від цікавих поглядів. Тільки маленьке Лисеня, що жило в її будиночку, знало, що цілу ніч Фея щось вичитувала у старовинних книгах, розтирала трави, змішувала їх із якимись порошками, заварювала, проціджувала і ще там щось робила із тими всіма чарунками… Лисеня то засинало, то знову прокидалось… І щоразу бачило схилену постать своєї господині та ловило спритні рухи маленьких, але таких вправних її рученят. На ранок, зовсім вибившись із сил, Лісова Фея вийшла з будиночка, присіла на східцях і відразу ж поринула в сон… Лисеня примостилось біля її ніг, поклало голівку на лапки і вже хотіло теж задрімати, аж раптом…

Якийсь дивовижний Метелик, чорний, наче вуглинка, ніби нізвідки з’явився просто перед мордочкою Лисеняти. Він на декілька хвилин завис нерухомо у повітрі, а тоді стрімко перемістився до рук Феї. При цьому Лисеняткові здалося, що він навіть крильцями не ворушив… А, може, все-таки не здалося… Воно закрило очі, хитнуло мордочкою, ніби проганяючи залишки сну-дрімоти і знову глянуло на Метелика. Тепер Він сидів на долоньці у Феї й щосили лоскотав її вусиками. Вона поворухнулася, зітхнула, хитнула голівкою, відкидаючи з обличчя неслухняне волосся, й глянула просто на Метелика…

- А Ти хто такий? І звідки? – прошепотіла Фея, примруживши свої великі смарагдові очі.

Метелик, здавалося, зрозумів її. Він легенько помахав крилами, запрошуючи попрямувати за ним, і злетів у повітря. Фея миттю піднялася, прозорі крила за її спиною затріпотіли, і вона плавно піднялася над землею. На мить зупинилась, наказала Лисеняті:

- Залишайся тут і пильнуй будинок.

А тоді легко шугонула вгору і помчала за Метеликом, який вже встиг добряче відлетіти від її домівки.

Метелик поспішав. Він стрімко летів уперед, не зупиняючись, не сідаючи на квіти, як зазвичай роблять його родичі. Фея розуміла, що Він кудись її веде, і слухняно прямувала просто за ним. Ось вони пролетіли лісове озеро, ось промайнула під ними будівля Лісового Шпиталю, за нею, трохи далі, Ельфійське Поселення. Зараз там майже нікого не було. Кожен Ельф у важкий для Лісу час виконував своє особисте завдання: Сторожові Ельфи охороняли кордони Лісу, Ельфи-Цілителі доглядали за його хворими мешканцями, Ельфи-Наглядачі стежили за дотриманням правил карантину. Фея дуже цінувала Ельфійський Народ і цілковито йому довіряла. Ельфи були її друзями, її Вчителями й Наставниками, найпершими Помічниками та найвірнішими Товаришами…

Несподівано Метелик різко повернув у бік найстарішої частини лісу. Фея рідко сюди зазирала, може двічі чи тричі за цілий рік свого життя в Лісі. Тут було досить незатишно і якась тривога огортала її щоразу, коли вона наближалась до тутешніх старих ялин. Тому вона завжди намагалась якнайшвидше звідси вибратися. Але обіцяла сама собі, що як тільки з’явиться вільний час, вона обов’язково повернеться і все тут добре огляне.

Певно, якраз зараз цей час настав, - подумала вона, проганяючи геть неприємні відчуття. – Треба зібратись із силами та не звертати уваги на свої страхи. Все ж таки це мій Ліс і я за Нього відповідаю. Я не повинна боятися Його чи того, що в Ньому є.

Так вона себе заспокоювала, а тим часом уважно розглядалася довкола і намагалася не втратити з поля зору Метелика. Чим далі заглиблювались вони в Ліс, тим старішими ставали дерева. Їхні стовбури й гілки потворно вигиналися, наче лапи чудернацьких тварин. Вони щільно перепліталися між собою, закривали сонячне світло і не давали рухатися вперед. Врешті-решт Фея змушена була спуститись на землю і йти пішки. Метелик продовжував летіти попереду, але дещо повільніше. Коли Фея продиралася крізь хащі, Він ніби завмирав у повітрі, чекаючи, коли вона здолає чергову перешкоду. Але раптом Фея зрозуміла, що далі рухатись вона не може. Ноги ковзали по грубому корінні, що повилазило з-під землі, і вона майже провалювалась у величезні чорні ями між ним. Колючі виткі стебла щільно обплітали стовбури дерев, а гілки зімкнулися майже суцільною стіною. Фея міцно обхопила руками гілку, що стирчала просто перед нею, і з усіх сил налягла на неї, щоб протиснутися вперед. Ще трішки й… Гілки несподівано розійшлися у боки й Фея вискочила на величезну галявину… Але яку!!!