Дорога додому

Лінтевіл йшов лісовою, ледь помітною, стежкою, уважно за всім спостерігаючи.  Ліс начебто й не змінився за той час, що його не було. Але насторожене око ловило то тут, то там якісь не зовсім звичні речі. Ось галявина, де вони з друзями часто збиралися для гри. Втім, майже всі лісові малята з околиці проводили тут своє дозвілля. Зараз тут не було нікого. Тільки раз по раз похитувався на вітрі залишений кимось на гілочці дерева солом’яний капелюшок. І ще на піщаній гірці самотньо височів недобудований замок…

Біля лісового струмка, де полюбляли хлюпатись у воді єноти, – теж нікогісінько. Риб’ячі мальки спокійно плавають, не боячись бути спійманими мисливцями-ведмежатами. Майже не чути птахів, тільки час від часу постукає десь самотньо дятел і знов замовкне. І ще лісові бджоли гудуть над квітами, але якось невесело…

Сторожовий Ельф, перехопивши погляд Лінтевіла, коротко пояснив:

- Бджолам дозволено збирати мед. Бо гаряча пора. Цвітіння у розпалі.

Так поволі, розглядаючись довкола, добрався Лінтевіл до високої сосни, де жила його подруга, білченя Пухнастий хвіст. Але що це? На землі, просто під дуплом Білченяти, лежала маленька пухнаста грудочка…  Звідти долинуло ледь чутне кволе попискування й покашлювання:

- І-і-і-і-і, кха-кха…

Лінтевіл вже хотів кинутись туди, але його зупинив суворий оклик Сторожового Ельфа:

 - Не підходь, я сам.

Сторожовий Ельф миттю опинився під сосною, обережно схилився над грудочкою, яка виявилась білченям, підніс до неї подовгастий сріблястий предмет, трішки почекав, щось на ньому розглядаючи, тоді різко випрямився і подув у ріжок, що висів у нього на шиї. Пролунав глухий звук, від якого повітря довкола завібрувало, і за кілька хвилин біля них з’явилися ще два Ельфи в дивному одязі, що закривав їх із голови до ніг. Вони мовчки підняли Білченя, помістили його в прямокутну коробку з прозорим верхом і так само мовчки, не сказавши ні слова, зникли серед дерев.

Лінтевіл стояв, вражений побаченим. Коли Сторожовий Ельф підійшов ближче, він запитав:

 - Це було білченя Пухнастий хвіст?

 - Чому було? – якось зовсім невесело посміхнувся Ельф. - Це перша стадія захворювання, за ним просто треба трішки поспостерігати і проконтролювати, щоб Білченя не забувало вчасно приймати в ці дні настоянку. А це краще зроблять у Лісовому Шпиталі, ніж удома. Ти не хвилюйся, з ним буде все гаразд. Лісова Фея тримає все під контролем. Пішли, Твоя мама, мабуть, дуже хвилюється.

Лінтевіл, оговтавшись, із усіх сил рвонув у бік дому. Може, він хотів утекти від невтішних для нього лісових пейзажів. А, може, нагадування про маму, яку він так давно не бачив, змусили його пришвидшити свій хід.

Як би там не було, але нарешті Лінтевіл добрався до своєї домівки. Мама, почувши його кроки, виглянула з вікна маленького будиночка і, з полегшенням зітхнувши, сказала:

- Нарешті! Я так хвилювалася! Як Ти себе почуваєш?

Сторожовий Ельф кивнув на прощання й зник серед гущавини. А Лінтевіл кинувся до мами й розплакався від переживань.