1

   І знову настав цей день. Свято Івана Купала. Кожного року я прихожу до нашого Лісового озера, щоб спостерігати за красивими дівчатами у вишиванках та квітучих вінках, а ще за традиціями, що з року в рік оживають на березі озера, яке граничить з віковими деревами густого лісу. 

    Які ж вони неймовірно красиві. Такі молоді та щасливі, сповнені надій на взаємне кохання. Всі вони ще вміють мріяти й вірити у вічну любов. Я бачу їх невидимі крила за спиною. Крила їхньої, незайманої горем, душі. 

    Я люблю слухати їхні голоси. Дівчата співають красивих пісень про кохання поки плетуть свої вінки. Роки йдуть, а традиції цього свята залишаються незмінними. Тільки тепер до озера не на підводах приїжджають, а на красивих блискучих машинах та і пішки вже майже ніхто не приходить. Села, що знаходяться навколо цих місцевостей, потроху вимирають, а ті, хто там ще доживає віку, вже не цікавляться такими святами. 

      Але маю я й інше завдання у цей день. Його сама собі вигадала багато років тому. І це завдання допомагає мені не забути якою я колись була. Такою ж красивою, світлою, теплою і сповненою надій. Серед веселого натовпу я шукаю особливу дівчину. Вона поводить себе не так,  як інші, зазвичай тихо спостерігає за веселощами. Вона може прийти на свято вже під вечір, коли до неба здіймається яскраве та шалене, як сама молодість, багаття. Інколи, така дівчина приходить зранку і співає з іншими тих самих пісень, але голос її завжди сумний і в очах не має світла. Основна ознака потрібної мені дівчини це відсутність крил душі, які можу побачити тільки я. Майже кожного року є така, а інколи їх навіть декілька. Тягне дівчат сюди у цей день. 

       Моя цьогорічна ціль приїхала сама, на красивій біленькій машині. Вишиванки, як того традиція вимагає, на ній не було. Зате була гарна лляна сукня, що ніжно вимальовувала усі принади доглянутої й, на перший погляд, впевненої в собі дівчини. На таку глянеш і відразу думаєш: “Ось ця собі ціну знає, їй аби хто  не треба”. Дівчата весело їй помахали, запрошуючи присісти поруч і вона ніби без особливого  бажання вмостилася біля них. 

    З кожним роком помічаю, що вони стають все сильніше і витриманіше. Раніше будь-хто,  маючи таке бажання, міг помітити особливу дівчину, але з роками вони навчилися приховувати свій внутрішній стан. Цьогорічна і сміялася, і веселилася разом з усіма, навіть вінок собі сплела, хоч спочатку й пручалася. Мовляв, не вірить вона в усі ці забобони та не зрозумілі традиції з пусканням вінка на воду. Але сплела та на голову собі одягла, а потім ще й радісно витанцьовувала навколо багаття. 

    Я не боялася втратити її у натовпі, що у вечері заполонив усю галявину біля озера, бо знала де її чекати. Вони всі туди приходили. Це був звичайний на вигляд гладкий камінь, що наполовину підтоплений водами озера, а інша його половина завжди залишалася теплою від літніх поцілунків сонечка. Лисак (так називали камінь за моїх часів) був розташований у віддаленні від усіх веселощів та мав живу загородку у вигляді декількох низькорослих кущів. Але вони завжди його знаходили. Камінь притягував до себе їхні поранені душі. Ось і цьогорічна не змусила мене довго її чекати. Прийшла і тихенько вмостилася на теплий камінь. Я вже була там, але не видала своєї присутності, дала їй час виплакати своє горе, що забрало її крила. Веселощі потроху стихали, а дівчина все сиділа на камені й тихенько плакала, дивлячись на спокійні води озера, де водили хороводи чужі дівочі віночки. Вона свого не запустила, все продовжувала тримати в руках і поливати квіти солоними краплинами своєї туги. 

– А я не буду тебе запускати, ми з тобою разом відчуємо спасенну прохолоду озерної води, – рішуче прошепотіла вона до віночка.

– Привіт, – подала я голос і вийшла з темряви.

– Ох… налякала. Я взагалі то хочу побути тут наодинці, пошукай собі інше місце, – невдоволено і гордовито промовила дівчина.

– Я теж… хотіла… це взагалі то моє місце, – звернулася я до неї посміхаючись і показуючи на камінь.

– На ньому не написано, – буркнула вона мені й розвернулася до озера.

    А я підійшла і примостилася поруч з нею. Камінь був широкий і чудово вміщував нас обох. 

– Яка ж ти нахабна. Добре, сиди тут, а я інше собі місце знайду, – роздратовано прошипіла вона і почала підійматися. 

– Залишся, будь ласка, – тихо попросила я, знаючи, що вона не зможе мені відмовити. 

     Дівчина, зачаровано дивлячись на мене, повернулася на своє місце і важко зітхнула при цьому. Я знала, що вона зараз відчуває. Скільки їх таких тут сиділо? Зараз вже і не пригадаю, бо давно перестала рахувати. 

– Тобі важко, як і мені колись. Я тебе розумію… – почала говорити я та вона перебила мене:

– Що ти можеш розуміти? Я сумніваюсь, що ти була в такій же ситуації як і я.

– Можливо не в такій, але яка різниця як чашку розбили? Головне те, що її вже не склеїти.

– Вірно кажеш… не склеїти.

– А чи потрібно клеїти те, що розбили? Можливо краще придбати нове? – обережно запитала в неї я.

– Легко сказати та важко зробити. Як я можу придбати нове, якщо старе болить нестерпимо? Я ж для нього все робила, кохала його ще зі школи. Я ж нікого окрім нього не знала і не бачила. Він для мене був цілим світом, а я для нього, як виявилося, лише шкільним захопленням, що пройшло, як тільки ми роз'їхались на навчання у різні міста. Як жити тепер після цього? Як далі ходити по світу, коли я без нього життя не уявляю? – вона говорила, а по її красивому обличчю текли сльози.