Пригоди на селі

Опинившись у кущах край села, Рум підійшов до Мака і, знявши у нього зі спини наплічник з камуфльованої тканини, розстібнув його. Він швидко почав діставати звідти якісь торбинки та розподіляти їх поміж братами.

— Що це за торби? — поцікавився Фелікс.

— Знаряддя для збирання їжі. Ми у літньому таборі ці торби позичили. Минулого літа пластуни тут свій навчальний табір влаштували. От ми й позичили у них ці торбинки.

— А пластуни, це хто?

— Це скаутська організація така. Назва «Пласт». А діти, які до неї вступили, звуться пластуни. Зрозумів?

— Зрозумів. А чим вони займаються?

— Патріотичним вихованням молоді. А у літніх таборах навчаються, як потрібно виживати у лісі. На скелі лазять, по мотузках через прірву. Їжу готують на вогнищах. Живуть у наметах. Вибач, Феліксе. Зараз немає часу докладно тобі розповідати.

— Дякую і за це. Ти усе зрозуміло розповів.

— Ну то й добре. Усі пам’ятають, куди йти? — звернувся Рум до своїх братів.

— Так, брате! — відгукнулися єноти.

— Тоді рушаймо. Феліксе, йдеш зі мною.

Закинувши торбу на паску за спину, Рум вирушив до віддаленого подвір’я. Крізь дірку в огорожі вони пролізли до двору.

— Хто тут? Що потрібно? Злодії? — неголосно гавкнув великий собака, голова якого стирчала з круглого лазу будки.

— Тихіше, Сірку. Не галасуй. Це я, Рум.

— О! Лісовий волоцюга! Давно тебе було. Що потрібно цього разу?

— Як завжди. Трохи яєць та городини. Яйцями я з тобою поділюся.

— Не треба мені ті кляті курячі покидьки. Минулого разу господарка побачила шкарлупки та відлупцювала мене лозинякою.

— От ти старий дурень! Чого ж ти їх не закопав?

— Та забув. А коли згадав, то було вже запізно. Тому не потрібно яєць. Ти краще до комори залізь. Там увечері ковбасу сховали. Ох і смачна, мабуть. Та й не залишається після неї нічого. Тому від ковбаси я не відмовлюся. А на городі ще майже нічого немає. Тільки цибуля, часник та редиска.

— Гаразд. Мені якраз молода цибуля та редиска потрібні. Твоя господиня дуже смачну редиску саджає. Соковита, трошки солодкувата.

— А хто це з тобою? Невже кіт? — загарчав Сірко.

— Тихіше ти. Це наш кіт. Звуть Фелікс. Він з міста втік та пристав до нашої зграї.

— Отакої. Коли вже ці кляті коти з міста тікають, то хто ж там житиме? Миші та пацюки?

— Мене це не турбує. Отже, ми пішли працювати.

— Добре. За ковбасу пам’ятай.

— Гаразд.

Рум і Фелікс вирушили до комірчини.

— А чого це Сірко так не полюбляє котів?

— Та у них тут завжди ворожнеча. Собак на ланцюгу увесь час тримають, а коти вільно пересуваються селом. Вештаються, де заманеться. Собак дражнять, знущаються з них. Котів завжди усілякими ласощами годують: молочком, сметанкою, сиром. От і ворожнеча в них.

Вони підійшли до комори. Рум спритно поліз муром до вікна, хапаючись лапами за шпаринки у цеглі. Мить – і він зник за вікном. Фелікс спробував і собі видряпатися, але обидві спроби скінчилися невдало. Тоді він стрибнув на підвіконня, а звідти вже влучно заскочив у відчинену кватирку. Кіт плигнув на стіл, де вже хазяйнував Рум.

— Чого так довго? Стрибай на полицю та кидай мені кільця ковбаси. Багато їх там?

— Більше, ніж десяток, — Фелікс швидко оглянув здобич, видершись на полицю.

Від запашної ковбаси в нього запаморочилося у голові. Порожній шлунок нагадав про себе голосним бурчанням. Кільця домашньої ковбаси висіли на цвяхах, забитих у дошку.

— Кидай три кільця. А потім ще отой шматок сиру, що виглядає з-під серветки.

Фелікс виконав вказівки єнота. Скинувши ковбасу та сир, він зістрибнув сам. Рум поклав усе до торбини, за винятком одного кільця, яке він тримав у роті. Потім Рум стрибнув на двері й, вчепившись за ручку, натиснув вільною лапою на клямку. Клямка підскочила, і двері, голосно рипнувши, відчинилися. Кіт та єнот миттєво вибігли на двір. Віддавши ковбасу Сіркові, вони попрямували на город.

Відкривши хвіртку в огорожі, Рум упевнено попрямував до грядок з молодою цибулею та редискою. Але не встиг він простягнути лапу до найближчого куща, як із сусіднього двору почувся курячий галас. Загавкав собака. За ним ще один і ще. Увімкнулося світло у сусідів і на їхньому подвір’ї. Сховавши залишки ковбаси до будки, загавкав Сірко.

— Що сталося? — пошепки запитав Фелікс.

— Халепа сталася. От що. Знову Роб вчинив якесь безглуздя.

Але він помилився. Винуватцем галасу була лисиця. Вірніше, лис на прізвисько Рембо.

Цей відчайдух, на відміну від більшості своїх родичів, мешкав на самоті. А сталося це тому, що Рембо з дитинства був дуже самовпевнений, задерикуватий та сварливий. Він постійно влаштовував із братами бійки, відбирав у них їжу. Зробивши шкоду, намагався звинуватити інших. Навіть його батьки, не витримавши надокучливих витівок лисеняти, влаштовували йому час від часу добрячу прочуханку. Тому, подорослішавши, Рембо обрав собі окрему нору, яку захопив оманою, вигнавши звідти родину борсуків.

На полювання він теж завжди вирушав один, бо не вважав за можливе прислухатися та виконувати вказівки старих, більш досвідчених лисів.

От і цієї ночі, завітавши до села, він уполював курку, що забарилася вчасно потрапити до курника. Курка, опинившись біля зачинених дверей, влаштувалася на нічліг під возом. Придушивши сполохану птицю, Рембо вже збирався повернутися до лісу.

У цей час лис побачив Роба та Мака, які прямували до курника. Він ненавидів братів єнотів за їхню вдачу та веселий норов. Давнє суперництво позбавило його обережності. Заскреготівши від люті зубами, він стежив, як єноти підійшли до задньої стіни. Там у них був прихований підкоп. Кинувши курку, яка знепритомніла від нестачі повітря, лис непомітно пішов за єнотами. Побачивши, що Роб поліз попід муром, Рембо зібрався налякати товстуна Мака. Він уже приготувався стрибнути єноту на спину, коли несподівано отримав по пиці болячого ляпаса. Кущі розсунулися й звідти, посміхаючись, з’явилася страхітлива морда Сюзі.