Казочка для дорослих

Було це давним- давно, вже не пам'ятаю й коли. Може, за царя Панька, як земля була тонка, може, за царя Гороха, як землі було трохи, а, може, й років десять тому. Старий вже став, забудькуватий. Іду ото раз лісом, аж гульк – палац, і дерева круг нього не такі, як у лісі, а все якісь чудернацькі. Одні мають красиву форму, інші – смачні плоди. Далі – такі, що мають лікувальні властивості. Біля палацу – алеї, алеї. Ще й стадіон є. Думав, що в село потрапив. Оглянувся – ні. Ліс. 

Повагавшись, поліз я в кишеню: у мене там річ одна, ще з часів Кощія та Яги прихована. Ви вже, мабуть, і не знаєте її… Т-с-с.. Шапка-невидимка називається. 

Одягнув її (хто його знає, що тут буде?!) та й шасть у палац.

Мармуру я там не побачив, але підлога блищала. Тихо так, я аж злякався. Може, палац зачарований? А ні. Ось з'явилися зайченята, білченята, лисенята, вовченята, ведмежата…Кого тільки не було.. і всі з портфеликами. 

Цікаво стало… “Аааа, це лісова школа”, – здогадався я.

Ось вийшов їхній директор. Великий, красивий, хоч вже немолодий, але сильний лис. Він усміхнувся до малечі, пожартував зі старшими звірятами і пішов оглядати школу. Де зауваження зробить, де картину поправить. Ось він зайшов до якогось кабінету, не звертаючи уваги на учнів, накричав на вчителя, у якого вдень горіло світло.

Я тихенько підійшов до його кабінету – всі лампочки горіли. Не розумію, для чого було принижувати іншого і псувати йому настрій?

Придивився до нього краще. Хоч і лис, але, видно, не один капкан обминав, коли з навколишніх сіл півника чи курочку тягнув. Може бути добрим, справедливим, може бути й злим, інколи в ньому проявляється щось ведмеже. О-о-о! Он уже заїхав по шиї вовчику, той аж відлетів від нього.

Та все ж лисяча натура проявляється частіше.

Пройшов я далі, благо, що мене ніхто не бачить. Звірят не було, всі вибігли на галявину. Заглянув у кабінети. В одному сидить шакал. Зразу згадав “Мауглі”, ще у дитинстві дивився. Був там такий підлабузник у тигра. Я ще тоді для себе прозвав його:”А мы уйдем на Север”.Це був точно такий. Ось побігла криса, як у Шапокляк “Лариска в карман”, слідом гієна. В іншому кабінеті напроти сонечка грілася гадючка Ефа. Далі прошмигнуло щось таке: напівлис, напіввовк, аж мороз пробіг поза шкірою. Недалеко сиділа стара кобра з молодим недосвідченим не то лисеням, не то гаденям. Я дуже здивувався, коли побачив, що були в цій лісовій школі і люди, але їх тут і не розгледиш.

Лис був умілим господарем, але почав “зариватися”, перестав рахуватися з іншими. Кобра, Ефа, гібрид, недосвідчене лисеня-гаденя вирішили з’їсти його.

Спочатку вирили яму, потім розставили капкани, погнали Лиса по вузькій стежці. Поранився він у капканах, а потім потрапив і у яму. Тут “мисливцям-переможцям” їсти перехотілося, залишили його у ямі помирати. 

Я підійшов – він живий. Лежить, рани зализує. Не помер, вижив, але уже не директор. А вони вже й забули про нього, хоча спочатку боялися, що він свою вовчу натуру покаже. Та боятися було нікого. Щаслива компанія вирішила поставити директором гадючку Ефу. 

Нова мітла по новому мете. Вона й вимела все. Залишилися пусті стіни, пошарпана підлога, але нові штори. 

Та ось шурхіт якийсь почувся, каміння з неба посипалося, штукатурка почала обвалюватися, і …крісло з-під Ефи поповзло. 

Відчинилися двері… Те, що я побачив, мене дуже здивувало. Я побачив…Руку…, а на ній сидів, дрімаючи немолодий Кіт. 

Тільки через деякий час мені розповіли стіни, що в цю школу ніхто не хотів іти директором, а цей Кіт дуже набрид господарям. Ті не знали, як його спекатися. А Рука допомогла і Коту, і господарям. І пригадався мені діалог Штепселя і Тарапуньки, тільки на інший лад.

Тарапунька:

– Що я тобі скажу, Штепсель, ти впадеш.

– Что такое? Говори, говори.

– Нашого директора знімають.

– Что ты говоришь? И кого же поставят на его место?

– Ще не знаю, але в мене є одна кандидатура.

– Я? 

– Ні, я.

– Вечно ты только о себе думаешь.

– На цей раз я подумав про тебе. Хочу, щоб хоч раз в житті директором був твій друг. 

– А у тебя есть способности?

– Ні, але у мене є Рука.

– Какая рука?

– Там, – показує пальцем вгору, – Рука..

– Опустила рука Кота перед викладачами лісової школи, потім поговорила з Ефою , вони були давні друзі. 

Тепер Рука часто навідується ніби-то до Кота, а більше до Ефи. Та скільки клубочку не витися, а кінець буде..

Набридла Ефа руці (молодші є), перестав приїжджати. Ох і обізлилася гадючка. То великими друзями з Котом були, а тепер більше фиркає на нього. 

Стара Кобра, що каламутила воду, десь зникла, мабуть, пішла на пенсію.

І тут зовсім дива почалися. Всі почали перетворюватися у щурів. Тільки й пізнавав їх по іменах: щуриха Ефа, “Лариска в карман”, щур Кіт, щур “не то Вовк, не то Лис”, щуря Лисеня-гаденя. Тільки Шакал та Гієна залишилися самі собою. Дуже всі зголодніли. Зібралися вони і вирішили їсти (тільки не з'їдати до кінця) щура Кота. Найбільше допомагав щур “не то Вовк, не то Лис”. Перед цим він боляче вкусив Ефу, потім “Лариску в карман”

Щура Кота добре покусали, але Рука рани залікувала. А от усі укуси “не то Вовка, не то Лиса” обернулися проти нього. Огризався він, огризався та й потрапив у свій же капкан. Витягли його звідти та й викинули. 

А щури голодні. Перекусали одне одного. Найбільше лютували Ефа та “Лариска в карман”. Владу не втримали в своїх руках. І вирішили їсти. Аякже, раніше Ефа була помічником Кота, а тепер – Лисеня-гаденя. А ще Ворона по школі літала, все директором себе називала, а в часи перебудови зникла її посада, так вона просто літала і гроші одержувала.

Знову кинули жеребок, кого їсти. Прийшла черга Лисеняти-гаденяти. Хоч воно й допомагало Ефі та “Ларисці в карман”, про походеньки їхні найбільше знало, вирішили все ж з'їсти. 

Такий у щурів закон. Сильніший їсть слабшого.