Епілог

  Як часто ви буваєте в лісі? Впевнена, хоча б раз у житті опинялися на його околиці, збирали гриби, або просто гуляли. Люди люблять ліс за те, що там можна подихати свіжим повітрям, заспокоїтись та відволіктись від міської метушні. І це не дивно, адже, попри те, що ліс вирує активним життям, кожен учасник цього процесу складає частину одного великого цілісного організму, злагодженого з природою. Кожне створіння рухається та живе в загальному ритмі. Саме це створює відчуття гармонії та спокою.

  Мені дуже часто сниться ліс. Це місце, де я народилася та росла. Там моя сім’я, мої друзі, моя домівка. Я люблю ліс, бо він прекрасний, просторий, сповнений світла, повітря, шурхотіння дерев, дзюрчання струмків, щебетання птахів, дзижчання комах, гомону малих та великих звірят, врешті решт, сміху та гамору моїх одноплемінників. Все там рідне та любе моєму серцю.  

  Тепер ви маєте запитати, чому ж я покинула ліс, якщо так сильно його люблю? Відповідь проста - через кохання. Саме воно змусило мене втекти із домівки та вирушити на пошуки пригод у великому місті. Погодьтеся, пригоди у супроводі коханої людини – не така вже й погана ідея, навіть навпаки, вельми чудова! І мої пригоди були чудовими… Дотепер… Доки не перетворились у справжню халепу.

- Міє, люба моя, час прокидатись, - лунає далекий, знайомий голос, крізь дивне, тягуче марево підсвідомості. Голос Лісовика? Звідкіля він узявся? Останнє, що пам’ятаю, це те, що впала на підлогу в майстерні, задихаючись від гіркого запаху диму. – Ти вдома, прокинься, - м’яко заохочує голос.

  Розплющую важкі повіки та одразу ж замружуюся від яскравого світла, що ріже очі. Я померла й потрапила в рай? Тіла майже не відчуваю, воно стало легким й невагомим. Знов роблю спробу відкрити повіки, і мені це вдається. Очі поступово звикають до  світла, тож тепер можу роздивитися обстановку. Знаходжуся у до болю знайомому місці – стіни, стеля, меблі – все любе та рідне. Це ж моя лісова домівка! Тепер точно впевнена, що померла, бо тільки так могла опинитися тут. Посміхаюсь та намагаюсь підвестися, але тіло надто м’яке, неслухняне. Воно в мене є взагалі? Повертаю голову вбік й помічаю, що на стіні, в красивій, фігурній дерев’яній рамці висить мій портрет. Той самий, написаний Натою. Очі округлюються від здивування.

- Ти не померла, - знову лунає голос, але вже голосніше. Ні, він не належить дідусеві. – Тебе врятував перелесник. І тепер ти удома.

  Переводжу погляд в бік голосу й бачу свого рудого приятеля Пундика, що зіскакує з м’якого настилу попід вікном та легкою ходою прямує до мене.

- Я знайшов допомогу! Ми зустрілися біля будинку! - застрибує до мене на ліжко. – Не таким вже й безпорадним я виявився, - задоволено муркає кіт.

- Ти найкращий, - посміхаюсь до нього, намагаючись усвідомити, що я, дійсно, жива. Жива, завдяки своєму норовливому вогняному янголу-охоронцю, який уже втретє мене рятує.

- Лесь привіз нас сюди та прохав мене попіклуватись про тебе, - продовжує пояснення Пундик. - Проте, здається, це тобі доведеться піклуватись про мене, бо я ніколи не жив в дикому лісі.

- Він зовсім не дикий, - сміюся. – Тобі тут сподобається.

- То ми залишаємось? – питає з натхненням.

- Залишаємось! – завзято відказую я.