а

  Прокидаюся рано і, щоб не порушувати сон коханого, виходжу на балкон, де мені складає компанію Пундик. Сидимо вдвох – я на стільці, а руденький в мене на колінах, спостерігаємо за тим, як сходить сонце над містом, розганяючи вранішній напівпрозорий туман. Повітря на світанку більш свіже та прохолодне, його ще не встигли зіпсувати гази від автомобілів, тож дихаю на повні груди, намагаючись збадьоритись та відігнати залишки неприємного сону.

  Потік часу в цю пору сповільнений, і такі самі мої думки – неспішні. Сидимо з котиком мовчки, розмірковуючи кожен про своє. З тих пір, як я зустріла Іллю, він не покидає моїх снів, немов став настільки невід’ємною частиною життя, що завжди знаходиться поруч і наяву, і уві сні. Але цієї ночі мені вперше наснився неприємний сон за його участю. Ніби нічого такого й не відбувалось, але емоції в мені були настільки потужними, що досі відчуваю їх відголосок. Серце стискається, немов те, що наснилось, відбулося насправді. Сподіваюся, сон не віщує невдалого першого дня на роботі. Підтримка коханого була б вельми доречною, проте нажаль. Зате Наталка пообіцяла навідатись ввечері в «Лісову», бо в сьогоднішньому концерті у Філармонії вона участі не бере.

- Пундичку, може, ти також хочеш відвідати ввечері мій виступ? – пропоную котикові. Будь яка додаткова підтримка піде на користь.

- А туди пускають тварин? – здіймає на мене очі-ґудзики.

- Ой, не знаю, не цікавилася.

  Справді, якось про це і не думала.

- А коли наступний концерт? – запитує рудий.

- Якщо сьогодні все пройде гладко, то буду співати три дні поспіль.

- Ото сьогодні спитай, як вони ставляться до котів, і якщо добре, то завтра візьмеш мене з собою, - відказує малий. – А то вистачило психологічних травм, не хочу знов бути гнаним, мур-няв.

  Жалію рудого, ніжно чухаю його за вушком. Як взагалі можна гнати бідну тваринку, котра лихою долею опинилась на вулиці та потребує допомоги?

  Пізніше іду на кухню, аби погодувати Пундика та приготувати сніданок. Намагаюсь робити все тихо, щоб не потривожити сна Іллі, але його будить телефонний дзвінок, відповівши на який, коханий одразу ж починає збиратись. Він пояснює, що не взяв із собою ключі від квартири, і тепер має спішити додому, бо Олег має йти у справах, але змушений чекати, коли повернеться брат. Тож швиденько вдягнувшись та поцілувавши мене на прощання у лоба, коханий тікає.

  Дивлюсь на тарілку фруктів, які встигла нарізати для нас двох. Що ж, з’їм протягом дня. Добре, що вівсянку не встигла зварити, інакше б довелось викинути половину.

  День тягнеться дуже повільно. Я не можу дочекатися миті, коли вирушу в «Лісову пісню». Вбрання на сьогодні вибрала – це легке мереживне біле плаття з рукавами ліхтариками та поясом на талії. Цю обновку, як і всі інші, допоміг купити Ілля. Днями він познайомив мене з інтернет-шопінгом. Тож ми замовили вбрання, не виходячи з дому.

  Готую плаття, вимиваю волосся та ще цілу купу всього встигаю зробити. Дивлюсь на годинник – часу ще повно. Зітхаю та збираюся всістися на диван почитати. Як раптом лунає дзвінок в двері. Біжу в передпокій, заглядаю у вічко та з посмішкою відчиняю.

- Персональну б’юті-майстриню замовляли?! – весело вигукує Ната, переступаючи поріг квартири. Демонструє пакунок з косметикою.

- Тільки прошу, Натусю, волосся залиш розпущеним, - благаю подругу.

- Сподівалася, що ти так скажеш! – нервово сміється вона. - Забулася? Я ж художниця. Макіяж – це моє, бо він, як живопис, а от зачіски – то, радше, скульптура, а в ній я не спец.

  Прихід Наталочки значно скрашує моє очікування. Час одразу пришвидшується. Ми разом п’ємо каву (звісно ж, з великою кількістю мигдалевого молока) та весело щебечемо про своє жіноче. Подруга підфарбовує мені очі, додає щокам рум’янцю (я попереджаю, щоб не переборщила, інакше, коли розхвилююся, стану червона, як рак) та надає губам більш яскравого ягідного відтінку.

- Помада матова, - пояснює моя майстриня, – бо якщо намазюкати  блиском, то є ризик прилипнути до мікрофону, - сміється. – Або вітер дмухне і волосся налипне на губи, - кривиться.

- Я не хочу ні до чого липнути, - сміюся та зиркаю на годинника. Часу залишилось обмаль. Якщо не поспішити, то можна спізнитися. Отакої!

  Швиденько вдягаюся, збираю в сумочку все необхідне, та попрощавшись із Пундиком, вилітаю з квартири у супроводі подруги.

  Набираю швидкості, збираючись попрямувати звичним маршрутом, але Ната мене зупиняє.

- Невже думала іти пішки в свій перший день? Хочеш прибігти захекана та розпатлана? – впирає руки в боки.

- Саме так я й планувала зробити, - зізнаюсь чесно, бо нічого такого в своїх намірах не бачила.

- Звісно ж, я розумію, що Ілля сьогодні не має змоги тебе відвезти, але ж міг він хоча б попіклуватися про таксі? – дорікає моєму хлопцеві Ната.

  Я знаю, що таке таксі, бо дивилась чимало фільмів по телевізору. Але і сама якось не скумекала, що можна викликати машину. Мені подобається ходити пішки і це ніколи не було мені в тягар.

- Добре, що маєш таку подругу, як я, - Ната розпливається в посмішці. – Бо сьогодні я про все подбала, - вказує в напрямку невеличкого білого автомобіля, що стоїть вздовж узбіччя. – Це наше таксі, ходімо.